Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Льоню, я соромлюсь. Побігли…

— Ні, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга і заскочу до Карпців.

Хлопець швидко зник за хатами, а дівчина нерішуче пішла шляхом, на якому самотньо чорніла чоловіча постать, переганяючи поперед себе довгу тінь.

Порівнявшись із дівчиною, Полікарп радісно привітався.

— Надійко! Приїхала! На канікули, значить?

— Приїхала, — відповіла тихо.

— Хто ж тебе привіз?

— Григорій Шевчик. Він був у контрольно-насінневій лабораторії.

— Григорій Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонідові дихати не дам. Проворонив тебе… Не бачила його?

— Ні… — Дівчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити ні слова, ні подивитися у вічі Полікарпові.

— Ну, чого так спаленіла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся від старших. Думаєте, наче ми нічого й не знаємо, нічого не бачимо. Моя стара — вона оце тільки почула, що ти приїхала — так і сказала: «Побачиш Надійку, перекажи, щоб у гості зайшла. Бо той шибеник — Льонька, значить, — і досі криється з усім од нас… Тільки ти, Надійко, за чуба його таскай, щоб він скоріше у військову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо він як почне оце вичитувати «а» плюс «б», то і я догадуюсь — ні «а» ні «б» він і досі не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всі другі науки, вчителі кажуть, толком знає… Ну, чого ти, Надійко?

Дівчина поглянула на сухорлявого літнього чоловіка, і той помітив, як затремтіли на її віях молоді сльози хвилювання, вдячності і радості.

— Ходімо, Надійко, до нас, — ближче підійшов до неї Полікарп.

— Так Льоня мене шукатиме.

— Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном… От коли я молодим був, від мене дівчина і в землі не заховалася б. Хіба тепер парубки? От як ми парубкували… Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку… — Полікарп, випростовуючи зігнутий стан, гордовито пішов по-із дівчиною, що вже ледве стримувала сміх.

* * *

Коли Дмитро, Василина та Югина увійшли в колбуд, до них підійшов заклопотаний Варивон.

— Як убрався женишок, — окинув оком нове пальто Дмитра. — Тепер, Югино, твоєму милому відбою від молодиць не буде.

— Патякай мені, — примирливо промовив Дмитро.

— Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним — він потайний у тебе. Він не тільки гречку вміє сіяти… Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм — скоро вистава почнеться.

— Кого побачимо, тому й скажемо, — спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.

— Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.

— Крамовий? — насупився Дмитро.

— Він самий. Знову у нас уповноваженим по сівбі. Про тебе згадував.

— Він згадає, — злісно процідив. — Обіцяв і на тому світі згадати мені минуле До моєї бригади присікався?

— Ні. Кушнір, значить, почав йому скаржитись, що ніяк не може відділити овес від вівсюга — трієр не одвіває його. Поміркували, поговорили і ні до чого не дійшли. Тоді Крамовий і кинув, як він уміє: «Чого ж ваш агроном. Горицвіт, ні до чого не додумається?»

— Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорінилася жаба в нашому районі. Скільки років сидить і нікуди не щезне з очей… В тридцятому році були присадили його, так знову почав видряпуватися…

— Дмитре, — м'яко торкнулась його руки Югина. — Сідаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться…

Вибілене невелике сонце, як тільки воно зимою уміє, вибігло з-за хатів, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима і косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою він обігнав кількох колгоспників своєї бригади, а з Варивонової не зустрів нікого. Викручуючи зигзаги поміж деревами, проворно спустився до ріки і здивовано зупинився на льоду. Проти нього біля фоси височіло три високі стіжки сіна, а в глибині лугу чорніло два ключі косарів.

— Добрий ранок, Дмитре Тимофійовичу, — радісно привітався з ним Леонід Сергієнко. — І ви косити? Непогано придумав наш бригадир.

— Він придумає, — невиразно промовив Дмитро, і Леонід не розібрав, чи насмішка, чи злість була в його голосі. — «Невдоволений видно, що випередили його», — усміхаючись в душі, вирішив Леонід і знову почав згортати у валок тонкі покоси.

Кушнір, довідавшися про хитрощі Варивона, довго вичитував йому в правлінні і пригрозив повідомити про недостойний вчинок загальні збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районній газеті несподівано з'явилася невеличка замітка… про ініціативу бригади Варивона Очерета. Листоноша приніс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспів, і Варивон, ледве втискаючи неслухняний сміх, здивовано і обурено говорив Дмитрові:

— І як тебе в газеті не згадали — голови, значить, не прикладу. Всі ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. І сам не знаю, за що така напасть і почесть?

— Досить, досить мені… І-ні-ці-атор, — насмішкувато протягнув Дмитро.

— Нічого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острівка — там, по-моєму, повинні зайці бути. Дмитре, а дуже в тебе на серці… того? Дуже шкрябає?

— Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?

— От і виступай після цього на сцені. Свої проходу не дадуть. Я пішов у обхід. Гляди, не промаж. — Варивон, задоволено наспівуючи пісеньку, широкими і важкими кроками пішов до острова. Незабаром його міцний, басовитий голос обізвався у високих моложах і, посилений луною, загримів у кручі.

Не встиг Дмитро зірвати з плеча рушницю, як очманілий заєць вискочив із кущів і помчав через Буг.

Кров з гулом вдарила в голову, занило біля вух. Не цілячись, вистрілив Дмитро і промазав. Не присів, а впав на коліно і знову вистрілив. Заєць, чудернацько блиснувши білим підбоєм, перекотився через голову і незграбно ковзнувся по льоду.

Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рівновагу і ще скоріше побіг. Він не почув, як засичав і увігнувся під ним яснець, тільки раптом побачив перед собою живе сяйво кількох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лід.

«Бистра!» — обухом гупнула догадка. Хотів зупинитись і, зразу ж зрозумівши свою помилку, побіг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лід вислизнув з-під ніг.

Дмитрові раптом здалося, що високий берег Бугу підскочив і злетів угору. Пірнувши з головою в пекучі, як окріп, хвилі, Дмитро почув, що течія міцно вдарила йому в груди.

«Це ж зараз під лід затягне». — Надлюдським зусиллям, усім тілом рвонувся з холодної купелі, високо піднявши руки. Головою і щиколодками лівої руки вдарився в податливий лід, а кулак правої,