Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Так ти що, мені, другові своєму, бригадирові, не віриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смерті врятував, а це гілляк не зумію на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба.

— В івчанців, напевне, поле, мов діброва, стоїть, — ні одна сніжинка не розкотиться?

— Не додивився.

— Додивишся, коли наші замети — перекотиполем розвіються.

— Ох і в'їдливий ти, як оса. Сказав тобі!.. — з серцем відрізав Варивон.

Дмитро помовчав, слідкуючи за рухливою пряжею сонячного проміння, що тремтіло і струмувало на воскових прожилках свіжої соснової підлоги. «Весна прямує». Знову заболіло серце. Поморщився і ліг на ліжко. Варивон у задумі сів на краєчок крісла.

— Що, болить?

— Якийсь дідько серце розпирає.

— Ти ще побільше злися, то може якраз на посівну з лікарні випустять.

— Через три дні буду дома, і передай Югині: хай не приїжджає.

— Марія Іванівна сказала, що тобі ще два тижні треба лежати.

— Вона може й не те наговорити. За це й гроші получав.

— Ну, як ти собі хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слідкує і як ти на медицину нападаєш. Марія Іванівна і так зобижається на наших односельців, що непосидющі такі. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич — вона тоді санітаркою була — з усякими досвідами не давав їй спокою. Словом, ніхто тебе без дозволу лікаря не привезе.

— Ти привезеш.

— Та нізащо в світі, нізащо! Хоч і вредна ти штучка, але хочу, щоб іще прожив на світі. Саме на життя повернуло.

І ці слова хвилювання пройшлися по кожній жилці Дмитра. «Саме на життя повернуло, — віддалося у серці: — це ж так після довгої зими селяни, радіючи, говорять: саме сонце на весну повернуло».

— Це ти правду кажеш, — хитнув головою.

— Ще б неправду, — зручніш умостився на кріслі Варивон. — Отак, коли працюєш, по шию своїми ділами, значить, зайнятий, то все, здається, іде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дівчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є гріх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад — ого-го яку дорогу ми пройшли, через які гори перевалили. То раніше у мене одна була сорочка і в будень і в свято. Так і згнивала вона, по ниточці розлазилася на плечах од поту і солі. За версту від тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчуків та Денисенків, як ота наймитська сорочка! І ніхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку приніс — складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Поміж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, — все міркую, як би такий урожай проса зібрати, щоб усі сусіди роти пороззявляли. Навіть у сні бачу такі зерна проса, немов коралі. А всі коло нього тільки ахкають. І ти також.

— Воно ж і видно, що всі заахкають, як один мишій вродить. Снігозатримування провів…

— А ти помовч… Ет, і настрій зіпсував — уже і говорити, значить, не хочеться, — аж зітхнув Варивон. І зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цідилося крізь позіхання.

Дмитро дорікнув себе за зайве слово: чоловік про життя почав говорити, вірно говорити, і так по-дурному обірвати його думки.

— В завідувача контрольно-насінневої лабораторії був? — запитав після мовчання.

— Був. Зразу ж після районної наради агітаторів заскочив. Кондиційність твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти діло, Дмитре, зробив. В колгоспників з Івчанки, як побачили твоє насіння, аж очі загорілись. А вони толк розуміють. Господаровиті. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки ні в кого нема.

— Ну, так уже й ні в кого, — аж захвилювався, і рум'янець нерівними смугами прорізав жовтизну на щоках. — Чував, Дмитре, що в Жданівці один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивів — таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!

— Оце б собі кілька таких насінин дістати. Для дослідів! — загорілись очі в Дмитра.

— Не дістанеш! — рішуче запевнив Варивон. — У нього зерна було трошки. Частину висіяв, а частину роздав агрономам і рільникам-агротехнікам.

— А може щось таки залишилося? — з надією поглянув на товариша.

— Не віддасть же він тобі останнє.

— Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку зміняє?

— Про гроші — і не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбільшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.

— Уже всі справки навів?

— Та ще не всі.

— Ех, Варивоне, задав ти мені задачу. Вредний, кажеш, дядько?

— Трохи на тебе схожий! Ну, пора мені в дорогу. Що тобі привезти?

— Заскоч в книгарню — може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полінуйся заглянути — чи нема де його статті. Інтересно пише… широко думає чоловік.

— Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить… Ще тобі чого?

— Привезеш з села трохи вівса, того, що з вівсюгом.

— Вівсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, — зразу брикати почнеш, — ожив Варивон. — Чи трієрувати думаєш?

— Думаю.

— У лікарні? — засміявся.

— У лікарні.

Варивон вийшов надвір, в задумі насвистуючи якусь мелодію. «Чортів Горицвіт! дуже просто — візьме і найде спосіб, як очистити овес од вівсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» — зручно приліг на сани, і добрі коні понесли його в широкі іскристі далі зимового надвечір'я.

Село здалеку зустріло Варивона веселим гомоном і сміхом: на широку, перерізану місячним стовпом ковзалку висипала молодь. Під ковзанами шипів і попискував лід, з пагорбка одні за одними летіли гомінкі санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, і увесь прозорий вечір зачаровано кружляв навколо рум'яної юності. Утікаючи від хлопців, на берег зі сміхом вибігло кілька дівчат.

— Варивон Іванович! — раптом пізнала одна свого бригадира.

— Варивон Іванович! Варивон Іванович! — загомоніло навколо, басовито обізвалась луна, і молодь кинулась на греблю. Не добігаючи до Варивона, три ланкових, мов по команді, вирівнялись в одну лінію і гордовито, задьористо попливли легкому білоруському танці «Бульба». Ось вони зігнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись і почали обмотувати живою вервечкою хлопців та дівчат, збиваючи їх у тісний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира і весело розсипався на греблі.

— Спасибі нашій бульбі, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднішній день, —