Знедолені - Віктор Гюго
— Послухайте-но… — почав Маріус.
— А мене викреслили, — додав Леґль.
— Я вас не розумію, — сказав Маріус.
— Нема нічого простішого, — пояснив Леґль. — Відгукнувшись на ваше прізвище, я почав пробиратись до дверей, щоб ушитися. Професор пильно подивився на мене і раптом перескочив на літеру «Л». А моє прізвище Леґль.
— Орел! — урвав його Маріус. — Яке чудове прізвище!
— Отож Блондо добирається до цього чудового прізвища й вигукує: «Леґль!» — «Тут!» — відповідаю я. Тоді Блондо дивиться на мене з посмішкою тигра й мовить: «Якщо ви Понмерсі, то ви не Леґль». Сказавши це, він мене викреслив.
— Добродію, мені так прикро!.. — вигукнув Маріус.
— Насамперед, — урвав його Леґль, — я хочу вшанувати Блондо кількома схвильованими словами. Припустімо, він помер. Від цього він не стане ні кощавіший, ні блідіший, ні смердючіший. От я й скажу: «Тут покоїться Блондо, Блондо Носатий, віл дисципліни, цепний пес усталеного порядку, геній перекличок. Він був прямолінійний, невблаганний, тупий, чесний і огидний. І ось Господь викреслив його зі списку живих, як він викреслив мене з факультетського».
— Мені так прикро… — повторив Маріус.
— Молодий чоловіче, нехай вам це послужить наукою, — сказав Леґль. — Надалі будьте пунктуальнішим і поводьте себе так, щоб вашого ближнього не викреслювали зі списків.
— Я просто в розпачі…
— А я в захваті! — голосно засміявся Леґль. — Адже я мало не зробився судовиком. І ось я врятований — мене виключили. Я відмовляюся від адвокатських лаврів, я не захищатиму вдів і не кривдитиму сиріт. І все це завдяки вам, шановний пане Понмерсі. Тому я хочу зробити вам подячний візит. Де ви живете?
— У цьому кабріолеті, — відповів Маріус.
— То ви багатий, — не змигнувши оком, підхопив Леґль. — Така квартира має коштувати принаймні дев’ять тисяч франків на рік.
У цю мить із кафе вийшов Курфейрак.
Маріус сумно посміхнувся.
— У цій квартирі я проживаю тільки дві години і хотів би вибратися з неї. Та лихо в тім, що я не маю, куди переселитись.
— Переселяйтеся до мене, добродію, — сказав Курфейрак.
— Право першості, власне, належить мені, — зауважив Леґль, — але в мене самого нема домівки.
— Замовкни, Боссюе, — урвав його Курфейрак.
— Боссюе? — здивувався Маріус. — Але ж ваше прізвище Леґль.
— Леґль-із-Мо, — уточнив той. — А коротше — Боссюе.
Курфейрак сів у кабріолет.
— Готель Порт-Сен-Жак, — сказав він візникові.
І того ж таки вечора Маріус оселився в готелі Порт-Сен-Жак, в одному номері з Курфейраком.
3. Маріус розширює свій кругозір
За кілька днів Маріус і Курфейрак стали приятелями. Молодість — це пора, коли люди сходяться легко, а рани рубцюються швидко. Поруч із Курфейраком Маріусові було легко дихати — відчуття зовсім нове для нього. Курфейрак не ставив йому ніяких запитань. Навіщо марнувати слова? У цьому віці все написано на обличчях. Для взаєморозуміння досить глянути один на одного.
Проте якось уранці Курфейрак несподівано запитав:
— До речі, ви маєте політичні переконання?
— Аякже! — відповів Маріус, ображений таким запитанням.
– І хто ж ви будете?
— Демократ-бонапартист.
— Колір досить-таки сірий, — сказав Курфейрак.
Наступного дня Курфейрак привів Маріуса до кав’ярні «Мюзен». Там він познайомив його зі своїми приятелями, упівголоса додавши: «Учень». Маріус не зовсім зрозумів, що він цим хотів сказати.
Звикши до самоти й до розмов із самим собою, Маріус трохи розгубився, потрапивши в це осине гніздо інтелектів. Він чув, як тут розмовляють на теми філософії, письменства, мистецтва, історії, релігії під зовсім несподіваними для нього кутами зору. Відмовившись від дідових поглядів на користь поглядів батька, він вважав, що знайшов істину; і ось тепер із тривогою в душі Маріус почав підозрювати, що це не так. Кут, під яким він дивився на світ, знову почав мінятися. Чіткі обрії його уявлень раптом заколивалися.
Здавалося, для цих молодих людей не існує нічого святого. Ніхто з них не вживав слова «імператор». Один Жан Прувер іноді казав: «Наполеон». Усі інші називали його Бонапартом, а Анжольрас навіть вимовляв Буонапарте.
Одна розмова між його новими знайомими, в якій він сам узяв участь, глибоко запала Маріусові в душу.
Того вечора в тильному приміщенні кав’ярні «Мюзен» зібралися майже всі «Друзі абетки». Розмовляли про все на світі — галасливо, проте без особливого запалу. Мовчали тільки Анжольрас і Маріус, а всі інші говорили — кожен про своє і на свій лад. То була скоріше гра, ніж розмова. Один кидався словами, другий їх ловив. Гомоніли в усіх чотирьох кутках.
В це приміщення жінок не допускали, крім посудниці Луїзон, яка час від часу переходила кімнату, прямуючи з мийниці до «лабораторії» закладу.
Грантер, що вже добряче набрався, сидів у кутку і голосно розбалакував, ніби звертаючись до присутніх із промовою:
— Я хочу випити. Я хочу забутися. Життя — препогана штука, і хто тільки його вигадав! Воно триває одну мить і не варте й ламаного шеляга. Життя — декорація, усе в ньому несправжнє. Екклезіаст[46] сказав: «Усе марнота». Я згоден із тим дідуганом, який, можливо, й не існував. О марнота! Вона все одягає в красиві слова! Кухню вона перетворює на лабораторію, вуличного акробата — на гімнаста, кулачного бійця — на боксера, аптекаря — на хіміка, штукатура — на архітектора, мокрицю — на ракоподібне з ряду рівноногих. Так звані честь і гідність — підробка. Людська гординя — іграшка для царів. Калігула зробив консулом свого коня. Що ж до людських чеснот — то і їм ціна невелика. Варто тільки послухати, як сусід шпетить сусіда. Плював я на ваші чесноти і переваги! Кожна перевага може обернутися вадою: ощадливий — брат скупому, щедрий — друг марнотрату, хоробрий — рідня хвалькові. Надмірне благочестя відгонить лицемірством. Доброчесність має не менше вад, ніж було дірок у Діогеновому плащі. Отож я зневажаю людський рід. А зараз, може, перейдімо від загального до окремого? Може, ви думаєте, я стану вихваляти якийсь народ? З кого ж ми почнемо в такому разі? З