Знедолені - Віктор Гюго
— Маріусе! Негідний хлопче! — закричав він. — Я не знаю, хто був твій батько! І не бажаю знати! Але всі ті люди були покидьки! Босяки, душогуби, якобінці, грабіжники! Ти мене чуєш, Маріусе? Ти такий самий барон, як моя пантофля! Робесп’єрові служили самі лиш бандити! Буо-на-пар-то-ві — лиш розбійники! Запроданці, які зрадили свого короля! Боягузи, що драпали від пруссаків та англійців під Ватерлоо! Ось це я знаю. А якщо твій батько потрапив у ту компанію — тим гірше для нього!
Тепер уже Маріус перетворився на шматок розжареного заліза, а пан Жільнорман — на ковальський міх. Юнак тремтів усім тілом, він не розумів, що з ним діється, голова його палала. Він почував себе, як священик, на чиїх очах викидають облатки, як факір, на чиїх очах плюють у обличчя його ідола. Він не міг допустити, щоб таке говорили при ньому безкарно. Але що було робити? Його батька топтали в нього на очах, але хто топтав? Його рідний дід. Як помститися за одного й не образити другого? З одного боку — священна могила, з другого — сиве волосся. Голова в Маріуса пішла обертом, і на кілька хвилин він наче очманів. А тоді підвів погляд, подивився своєму дідові просто в очі й громовим голосом вигукнув:
— Геть Бурбонів! І того гладкого кнура Людовика Вісімнадцятого!
Людовик Вісімнадцятий уже чотири роки як помер, але це Маріуса не обходило.
З ясно-червоного старий раптом став біліший за своє волосся. Він обернувся до бюста герцога Беррійського, який стояв над каміном, і з якоюсь дивною урочистістю вклонився йому. Потім двічі пройшовся, повільно й мовчки, від каміна до вікна й від вікна до каміна. Повертаючись від вікна удруге, нахилився до дочки, що спостерігала цей двобій із тупим подивом старої вівці, і сказав їй, усміхаючись майже спокійно:
— Барон в особі цього панича і буржуа в моїй особі не можуть далі жити під одним дахом.
І, враз випроставшись, мертвотно-блідий, тремтячий, грізний, він простяг руку до Маріуса й крикнув:
— Геть звідси!
Маріус покинув дім Жільнорманів.
Наступного дня старий сказав дочці:
— Ви посилатимете кожні півроку по шістдесят пістолів цьому кровопивці й більш ніколи мені про нього не згадуйте.
У нього лишилося стільки нерозтраченого гніву, що він, не знаючи, куди дівати його, ще три місяці казав дочці «ви».
Маріус пішов із дому, теж обурений до глибини душі. Одна обставина підсилила його роздратування. Похапцем відносячи Маріусів «мотлох» у його мансарду, Ніколетта десь загубила на темних сходах футлярчик із запискою полковника. Ні футлярчик, ні записка так і не знайшлися. Маріус був переконаний, що «пан Жільнорман», — віднині він називав діда тільки так, — кинув у вогонь «заповіт його батька». Він знав напам’ять кілька рядків, написаних полковником — отже, нічого не було втрачено. Але записку вважав святою реліквією. Що з нею зробили?
Маріус не сказав, куди йде, та він, власне, цього й не знав. При ньому було тридцять франків, годинник і дорожній мішок із деякими пожитками. Він найняв на годину кабріолет і рушив навмання у напрямку Латинського кварталу.
Що станеться з Маріусом?
Книга четверта
«Друзі абетки»
1. Гурток, який мало не став історичним
У ту епоху, до всього начебто байдужу, вже відчувався перший подих революції. З глибин вихоплювався вітер 1789 і 1792 років.[37] Під впливом часу люди змінювалися непомітно для самих себе. Стрілка, яка біжить по циферблату, біжить і в людських душах. Кожен ступив свій крок уперед. Роялісти стали лібералами, а ліберали — демократами.
У Франції не було тоді таких могутніх підпільних організацій, як німецький Тугенбунд або італійський рух карбонаріїв. Але тут і там, розгалужуючись, ішла невидима діяльність. В Ексі виникла Кугурда;[38] у Парижі серед інших подібних об’єднань існувало товариство «Друзі абетки».
Хто вони були, ці «Друзі абетки»? Судячи з назви, вони ставили перед собою завдання навчати дітей грамоти. Проте в даному випадку йшлося про каламбур. «Друзі абетки» оголошували себе друзями всіх пригноблених[39] — тобто народу. Їх було не так багато. Це таємне товариство перебувало ще в зародковому стані. Вони збиралися в Парижі у двох місцях: поблизу Ринку в шиночку під назвою «Коринф» і неподалік Пантеону в маленькій кав’ярні на майдані Сен-Мішель. Та кав’ярня називалася «Мюзен».
Регулярні таємні збори «Друзів абетки» відбувалися в тильному приміщенні кав’ярні «Мюзен». Та зала сполучалася із самою кав’ярнею довгим коридором і мала потайний вихід у провулок Піщаний. Там курили, пили, грали в азартні ігри, гомоніли і сміялись. Про все на світі там розмовляли голосно, а про окремі речі — пошепки. На стіні висіла стара мапа республіканської Франції — обставина достатня, щоб насторожити поліцейського шпига.
Більшість «Друзів абетки» були студенти, щиро здружені з кількома робітниками. Ось імена ватажків — вони якоюсь мірою належать історії: Анжольрас, Комбефер, Жан Прувер, Фєйї, Курфейрак, Баорель, Леґль, Жолі Грантер.
Ці молоді люди утворювали наче одну родину, поєднану міцною дружбою. Усі, крім Леґля, були родом із півдня.
То був видатний гурток. Він зник у чорній безодні, яка давно лишилася позаду. Перед самим початком драми, до якої ми підійшли впритул, мабуть, варто кинути промінь світла на ці юні голови, перш ніж читач побачить, як вони проваляться у морок своєї трагічної долі.
Першим ми назвали Анжольраса — згодом читач зрозуміє чому.
Цей чарівний юнак був єдиним сином багатих батьків. Гарний, як янгол, він, одначе, вмів навіювати страх. Зустрівши його замислений погляд, можна було подумати, що в одному зі своїх попередніх існувань він уже пережив революцію. Він засвоїв її традиції як живий свідок і знав до найменших подробиць усі її великі діла. У нього були глибоко посаджені очі з червонуватими повіками, пухла нижня губа, часто закопилена у зневажливій гримасі, високе чоло. Він був юний і свіжий, як дівчина, хоч іноді здавався блідим. Уже дорослий, він мав вигляд хлопчика. У двадцять два роки він здавався сімнадцятирічним. Він був дуже серйозний і начебто не знав, що на світі існує створіння, яке зветься жінкою. Він мав одну тільки пристрасть — справедливість, й одну думку — здолати перешкоди, які стоять на шляху до неї. Він майже не помічав троянд, не звертав уваги на весну, не слухав співу
