Знедолені - Віктор Гюго
Улан скорчив задоволену гримасу, мов розбійник Картуш, якого похвалили за чесність.
Того ж таки вечора Маріус піднявся на диліжанс, не здогадуючись, що за ним стежать. А шпиг насамперед потурбувався міцно заснути. Невсипущий Аргус[36] хропів усю ніч.
Удосвіта кондуктор диліжанса вигукнув: «Вернон! Хто до Вернона — виходьте!» — і лейтенант Теодюль прокинувся.
— Чудово, — пробурмотів він, іще напівсонний. — Мені якраз сюди.
Помалу в голові йому прояснилось, і він згадав про тітку, про десять луїдорів і про те, що йому доручено простежити за Маріусом. На думку про все це він тільки засміявся.
«Мабуть, він давно зійшов, — подумав Теодюль, застібаючи ґудзики мундира. — Він міг вийти в Пуасі, в Трієлі, в Мелані, в Манті, в Рольбуазі. Спробуй наздожени його, люба тітонько. Що я в біса напишу тій старушенції?»
У цю мить за вікном карети промайнули чорні штани — хтось спускався з імперіалу.
«Невже Маріус?» — здивувався лейтенант.
То був справді Маріус.
Селянська дівчинка, що сновигала між коней та візників на каретній зупинці, пропонувала пасажирам квіти. «Купіть квіти своїм дамам!» — вигукувала вона.
Маріус підійшов до дівчинки й узяв у неї найгарніший букет.
«Ну й чортівня, — подумав Теодюль, стрибаючи з підніжки диліжанса. — Кому ж він понесе ці квіти? Мабуть, то з біса гарна дівчина, коли їй дарують такий чудовий букет. Я хочу її побачити».
І Теодюль пішов за Маріусом, не так за дорученням, як підштовхуваний цікавістю.
Маріус не звернув найменшої уваги на Теодюля. З диліжанса виходили елегантні дами — він навіть не подивився на них. Здавалося, він нічого навколо себе не бачив.
«Він закоханий», — подумав Теодюль.
Маріус попрямував до церкви.
«Чудово! — сказав собі Теодюль. — Побачення, приправлене службою Божою, — це ж краса!»
Але Маріус не зайшов у церкву, а обминув її і зник за абсидою.
«Отже, побачення не в церкві, а біля церкви, — сказав собі Теодюль. — Ану подивлюся на дівчинку».
І він навшпиньки обійшов той виступ храму, за яким зник Маріус.
Там він завмер від подиву.
Затуливши обличчя долонями, Маріус стояв навколішки біля могили. Букет він обірвав і обсипав пелюстками надгробок. На чорному дерев’яному хресті білими літерами було написано: «ПОЛКОВНИК БАРОН ПОНМЕРСІ». Маріус плакав.
«Дівчисько» виявилося могилою.
8. Мармур проти граніту
Це сюди їздив Маріус, коли він уперше відлучився з Парижа. Це сюди він приїздив щоразу, як старий Жільнорман казав: «Бач, розважається ночами».
Лейтенант Теодюль геть розгубився, так несподівано зіткнувшись із могилою. До того ж смерть з’явилася перед ним у полковницьких еполетах, і він поштиво й дисципліновано відступив, залишивши Маріуса самого на цвинтарі. Не знаючи, що написати тітці, він вирішив узагалі нічого їй не писати. І відкриття Теодюля, певне, не призвело б до жодних наслідків, але сталось непередбачене.
Маріус повернувся до Парижа уранці третього дня і, стомлений після двох ночей, перебутих у диліжансі, захотів освіжитися купанням, тому швидко піднявся до себе, скинув дорожній редингот, зняв із шиї чорну стрічечку і вирушив у басейн.
Пан Жільнорман прокинувся рано, як і всі старі люди з чудовим здоров’ям. Він почув, що Маріус повернувся, і поспішив до його мансарди, щоб обняти онука, а заодно, може, й випитати, куди він їздив.
Але юнак спускається сходами вмить, а старий підіймається ними довго, отож коли Жільнорман увійшов до мансарди, Маріуса там уже не було.
На нерозібраній постелі лежали редингот і чорна стрічечка.
— Тим краще, — сказав Жільнорман.
І через кілька хвилин він уже заходив до вітальні, де сиділа його дочка, вишиваючи свої кабріолетні колеса.
У одній руці він тримав редингот, у другій — чорну стрічечку.
— Перемога! — вигукнув старий. — Зараз ми проникнемо в таємницю нашого хитруна! У мене портрет дівчини.
І справді, на стрічці висів футлярчик із чорної шагреневої шкіри, схожий на медальйон.
Старий узяв цей футлярчик і якийсь час роздивлявся його не відкриваючи, з виразом голодного бідолахи, що дивиться на розкішний обід, поданий не йому.
— Звичайно, тут портрет. Знаю я ці штучки! Його носять біля серця. Та, можливо, на цю дівку й дивитися страшно. У нинішньої молоді нікудишній смак!
— Ану, погляньмо, тату, — сказала стара панна.
Футлярчик відкривався, коли натиснути на пружинку.
Всередині вони не знайшли нічого, крім акуратно згорнутого папірця.
— Он воно що! — засміявся старий. — Любовна цидулка.
— Прочитаймо ж її! — сказала тітка, надіваючи окуляри.
Вони розгорнули папірець і прочитали таке: «Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі».
Неможливо передати словами, що відчули батько й дочка. Їх наче обдало крижаним подихом смерті. Вони не обмінялися й словом. Пан Жільнорман тільки прошепотів, мовби сам до себе:
— Це почерк рубаки.
Тітка оглянула папірець, покрутила його в руках і поклала назад у футляр.
У ту саму мить із кишені редингота випав якийсь пакетик, загорнутий у синій папір. Панна Жільнорман підібрала його й розгорнула. Це були візитні картки Маріуса. Вона подала одну батькові, і той прочитав: Барон Маріус Понмерсі.
Старий подзвонив у дзвіночок. З’явилася Ніколетта. Жільнорман узяв стрічечку, футлярчик і редингот, кинув усе це на підлогу посеред вітальні й сказав:
— Віднесіть цей мотлох.
Добра година минула в глибокій мовчанці. Старий батько і стара діва сиділи, відвернувшись одне від одного, але думали про одне й те саме. Нарешті тітка Жільнорман подала голос:
— Чудово — нічого не скажеш!
За кілька хвилин з’явився Маріус. Ще й не переступивши поріг вітальні, він помітив, що дід тримає в руці одну з його візитних карток. Побачивши онука, він глузливо вигукнув:
— Отже, ти барон! Ну, вітаю. Тільки поясни, що це означає!
Маріус зашарівся й відповів:
— Це означає, що я син свого батька.
Старий перестав сміятися і суворим тоном сказав:
— Твій батько — я!
— Мій батько, — мовив Маріус, не підводячи погляду, — був чоловіком скромним і мужнім. Він славно служив Республіці й Франції, він власноручно творив історію, він чверть століття жив на бівуаках, удень під картеччю й кулями, вночі — під снігом і дощем, він здобув у битвах два ворожі прапори, він дістав двадцять ран, він помер усіма забутий і припустився в житті тільки однієї помилки: занадто любив двох невдячних — свою вітчизну й мене!
Це було більше, ніж старий