Знедолені - Віктор Гюго

— Він уже вас не чекає більше, — відповіла жінка.

Тільки тоді Маріус помітив, що вона плаче.

Жінка показала йому рукою на двері. Він увійшов.

У просторому передпокої з низькою стелею горіла свічка. Маріус побачив там трьох чоловіків: один стояв на ногах, другий — навколішках, а третій, у самій сорочці, лежав випростаний на підлозі. Той, хто лежав, був полковник.

Два інші були лікар і священик, який читав молитву.

Три дні тому полковник захворів на запалення мозку. Передчуваючи недобре, він іще на початку своєї хвороби написав старому Жільнорманові, просячи прислати сина. Полковникові ставало все гірше, і того самого вечора, коли Маріус приїхав у Вернон, він у нападі гарячки підхопився з ліжка, відштовхнув служницю, яка намагалася втримати його, й вигукнув: «Мого сина досі немає! Я піду зустрічати сина!» Потім він вийшов із кімнати й упав — у передпокої. Він щойно помер.

Служниця покликала лікаря та священика. Лікар з’явився запізно, священик прийшов запізно. Син теж з’явився запізно.

У тьмяному світлі свічки на блідій щоці полковника було видно велику сльозу, що викотилася з його мертвого ока. Око згасло, але сльоза не висохла. Полковник плакав, що син приїхав запізно.

Маріус дивився на цього чоловіка, якого бачив уперше й востаннє у своєму житті, на його шляхетне й мужнє обличчя, на розплющені очі, які вже нічого не бачили, на сиве волосся, на тіло, посмуговане брунатними рубцями, — слідами шабельних ударів — і поцятковане червонястими зірочками — загоєними ранами від куль. Він дивився на величезний шрам — знак героїзму — на обличчі, яке Бог позначив виразом доброти. Він подумав, що цей чоловік — його батько, проте лишився холодний.

Йому було сумно, але так само сумував би він, побачивши якогось іншого покійника.

А тим часом гірка жалоба витала в кімнаті. Служниця схлипувала у кутку, кюре молився, й молитва його уривалася риданнями, лікар утирав очі. Навіть покійник плакав.

Іноді лікар, священик і служниця поглядали на Маріуса, не мовлячи й слова; для них він був тут чужий.

Маріус, зовсім мало схвильований, почував себе через це дуже ніяково. Він упустив на підлогу капелюх, щоб подумали, ніби від горя він не зміг утримати його в руці. І водночас він відчував докори сумління і картав себе за таку поведінку. Але хіба це його провина? Він не любив свого батька — що вдієш?

Полковник не залишив після себе нічого. Продаж майна ледь покрив видатки на похорон. Служниця знайшла клаптик паперу, який передала Маріусові. Там були такі слова, написані рукою полковника:

«Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі».

На звороті полковник приписав:

«У тій самій битві під Ватерлоо один сержант урятував мені життя. Його звуть Тенардьє. Останнім часом, наскільки мені відомо, він держав корчму в якомусь селі поблизу Парижа, чи то в Шелі, чи в Монфермеї. Якщо моєму синові трапиться зустріти цього чоловіка, хай він зробить для нього все, що зможе».

Не так з обов’язку перед пам’яттю батька, як під впливом невиразної пошани до смерті, що панує в серці кожної людини, Маріус узяв і сховав ту записку.

З полковникового майна нічого не збереглося. Пан Жільнорман продав тандитникові його шпагу та мундир. Сусіди пограбували сад і розтягли рідкісні квіти. Інші рослини незабаром здичавіли або повсихали.

Маріус пробув у Верноні лише дві доби. Після похорону він повернувся до Парижа та до своїх занять на юридичному факультеті, зовсім не згадуючи про батька, ніби його ніколи й не існувало. Через два дні полковника поховали, а через три — забули.

Маріус носив на капелюсі жалобну стрічку. Ото й усе.

5. Несподівана зустріч у церкві

Маріус зберіг релігійні звички свого дитинства. Однієї неділі він прийшов на месу до церкви Сен-Сюльпіс, у той самий бічний неф перед вівтарем Святої Діви, куди водила його тітка, коли він був маленький. Будучи того дня неуважнішим і замисленішим, ніж звичайно, він опустився навколішки, сам того не помітивши, на оббитий утрехтським оксамитом стільчик для моління, на бильці якого було написано: «Пан Мабеф, церковний староста». Відправа тільки-но почалася, коли з’явився якийсь старий і сказав Маріусові:

— Добродію, це моє місце.

Маріус поквапно підвівся й відійшов, а старий опустився навколішки на свій стільчик.

Коли відправа скінчилася, Маріус стояв, поринувши у свої думки. Старий знову підійшов до нього і сказав:

— Пробачте, добродію, що я вас недавно потурбував і оце знову турбую. Може, ви розгнівалися на мене, і тому я хочу пояснити вам, у чому тут річ.

— Ну, що ви, не варто, — сказав Маріус.

— Ні, варто! — заперечив старий. — Я не хочу, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене. Розумієте, мені дуже дороге це місце. Ви спитаєте, чому? Зараз я вам скажу. Саме тут протягом багатьох років я бачив одного бідолашного батька, який раз на два або три місяці приходив сюди, щоб побачити свого сина, бо за якоюсь там родинною домовленістю він був позбавлений права з ним зустрічатися. Він приходив на ту годину, коли хлопчика приводили слухати месу. Малий і не здогадувався, що його батько тут. Може, він, сердешний, і не знав, що в нього є батько. А той ховався за цю колону, щоб його не побачили. Він дивився на сина й плакав. Він без тями любив своє дитя, бідолаха! Я бачив усе те, і тому це місце стало для мене мовби святе, і я взяв собі за звичку слухати месу тут, хоч як церковний староста маю право молитись на лаві причту. Я навіть познайомився з тим безталанним чоловіком. Його тесть, багата тітка чи ще хтось із родичів, достоту не знаю, погрожували позбавити хлопця спадщини, якщо він, батько, буде з ним бачитися. І тоді він пожертвував собою, щоб його син у майбутньому був багатий і щасливий. Батька розлучили із сином через політичні незгоди. Я шаную політичні переконання, але є люди, які не знають почуття міри. О Господи! Якщо чоловік бився під Ватерлоо, це не означає, що він страховище. Хіба можна через таке забирати в нього сина? Той чоловік був полковником у Бонапарта. Здається, він уже помер. Він жив у Верноні, де я маю брата кюре. Його прізвище чи то Понмарі, чи то Моперсі… На щоці в нього,