Знедолені - Віктор Гюго
Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.
В роки Реставрації Понмерсі наполовину знизили платню, а потім відправили його на проживання, тобто під нагляд, у Вернон. Король Людовик Вісімнадцятий, вважаючи усе, що відбулося протягом Ста днів,[33] недійсним і незаконним, не визнав за Понмерсі права ні на орден Почесного легіону, ні на звання полковника, ні на баронський титул. Понмерсі ж ніколи не пропускав нагоди підписатися «полковник барон Понмерсі». Виходячи з дому, він завжди приколював на свій старий синій сурдут стрічку ордена Почесного легіону. Королівський прокурор застеріг Понмерсі, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за «незаконне носіння цієї відзнаки». Коли службовець прокуратури передав йому застереження, Понмерсі з гіркою усмішкою відповів: «Не знаю, чи то я вже не розумію французької мови, чи то ви розучилися говорити нею, але я нічого не втямив». І після того цілий тиждень щодня виходив зі стрічкою. Його не стали більш турбувати. Двічі або тричі військовий міністр і командувач округу надсилали йому листи, адресовані «панові майору Понмерсі». Він відсилав ті листи назад нерозпечатаними.
Одного ранку він зустрів королівського прокурора на одній з вернонських вулиць, підійшов до нього й запитав:
— Пане прокурор, а чи дозволено мені носити мій шрам?
Не маючи інших прибутків, крім своєї вбогої півпенсії командира ескадрону, Понмерсі винайняв у Верноні найменший будиночок, який тільки міг знайти. Як він там жив, ми вже знаємо. У часи імперії, між двома війнами, він знайшов час, щоб одружитися з панною Жільнорман. Старий буржуа, у глибині душі обурений, погодився на цей шлюб, сказавши: «Найзнаменитіші родини можуть бути присилувані до такого». 1815 року пані Понмерсі, жінка, до речі, рідкісної вдачі й цілком гідна свого чоловіка, померла, залишивши малого хлопчика. Цей хлопчик міг би скрасити самоту полковника; але дід поставив вимогу, щоб онука віддали йому, а ні — то він позбавить малого спадщини. В інтересах хлопця батько поступився і, втративши сина, віддав усю свою любов квітам.
Він відмовився також від будь-якої політичної діяльності, не брав участі ні у змовах, ні в заколотах. Думки його витали між невинними нинішніми захопленнями і колишніми подвигами на полях битв. Він гаяв свій час, чекаючи, коли розквітне гвоздика, і спогадуючи Аустерліц.
Пан Жільнорман не підтримував із зятем жодних взаємин. Полковник був для нього «бандитом», а старий для полковника — «тупим бовдуром». Якщо Жільнорман і згадував про Понмерсі, то тільки щоб поглузувати з його «баронського титулу». Вони ясно домовилися, що Понмерсі не намагатиметься ні бачитися із сином, ні говорити з ним, — інакше малого відішлють йому і позбавлять спадку. Для Жільнорманів Понмерсі був наче зачумлений. Вони хотіли виховати хлопця по-своєму. Можливо, полковник і помилився, погодившись на ці умови, але він вважав, що робить добре і приносить у жертву тільки себе. Спадщина старого Жільнормана не обіцяла багато, але спадщина панни Жільнорман була значна. Ця тітка, що залишилася в дівках, володіла великим багатством по материнській лінії, і син сестри був її прямим спадкоємцем.
Хлопець, якого звали Маріус, знав, що в нього є батько, і тільки. Ніхто з ним про батька