Знедолені - Віктор Гюго

— Я вивчу англійську й німецьку мови.

— А тим часом?

— А тим часом я проїдатиму свій одяг і годинник.

Курфейрак привів торговця одягом. Він купив Маріусове манаття за двадцять франків. Потім вони пішли до годинникаря, і той дав за годинника сорок п’ять франків.

— Непогано, — сказав Маріус, коли вони поверталися до готелю. — З моїми п’ятнадцятьма це буде вісімдесят франків.

— А рахунок за готель? — нагадав Курфейрак.

— О, я й забув, — мовив Маріус.

Хазяїн приніс рахунок майже на сімдесят франків.

— Чорт забери! — вигукнув Курфейрак. — Вам доведеться харчуватися на п’ять франків, поки ви вивчатимете англійську, і на п’ять франків, поки опануєте німецьку. Вам треба буде або швидко поглинати мови, або дуже повільно — монети в сто су.

Тим часом тітка Жільнорман, у душі жінка добра й співчутлива, кінець кінцем з’ясувала, де оселився її племінник. Одного ранку, коли Маріус повернувся з факультету, він знайшов у себе листа від тітки і запечатану шкатулку з «шістдесятьма пістолями», себто з шістьмастами франками в золотих монетах.

Маріус відіслав гроші назад із шанобливим листом, у якому повідомив, що має засоби до існування і віднині зможе утримувати себе сам. На той час у нього лишилося три франки.

Тітка нічого не сказала дідові про те, що Маріус відмовився від грошей, боячись розгнівати його. Адже старий звелів ніколи більш не згадувати про «кровопивцю».

Не бажаючи влазити в борги, Маріус покинув готель Порт-Сен-Жак.

Книга п’ята

І нещастя має свої переваги

1. Маріус долає злидні

Маріусові довелося випити повний ківш лиха. Він проїв свої панталони, редингот і годинник — але то був лише початок. Страшна річ — злидні. Це — дні без хліба, ночі без сну, вечори без свічки, камін без вогню; це — коли тижнями ти не маєш ніякого заробітку і від майбутнього тобі нема чого сподіватися; це — протертий на ліктях сурдут і старий капелюх, із якого сміються дівчата; це — двері, які знаходиш замкненими, коли вертаєшся ввечері додому, бо ти не заплатив за квартиру; це — нахабство воротаря і єхидні посмішки сусідів; це — приниження і розтоптана гідність, необхідність миритися з будь-якою роботою; це — відраза до самого себе, гіркота, пригнічений настрій. Маріус навчився все це терпіти, бо нічого іншого йому не лишалося. Бідність — чудесне й грізне випробування, з якого слабкі виходять, утративши честь, а сильні — набувши велич духу. Нужда-мачуха іноді буває й матір’ю. Злидні гартують силу волі й твердість розуму.

У житті Маріуса бували дні, коли він сам підмітав свою сходову площадку, коли, взявши в торговки на одне су сиру брі, він дожидав сутінків, щоб піти до пекаря й купити малу хлібину, яку проносив на своє горище нишком, немов украдену. Не раз біля м’ясної крамниці на розі вулиці бачили молодого хлопця з книжками під рукою, який боязко й незграбно проштовхувався між усмішкуватими кухарками; зайшовши у крамницю, він скидав капелюха, — на лобі в нього блищали краплини поту, — низько вклонявся здивованій крамарці, потім прикажчикові, просив баранячу котлету за шість або сім су, загортав її в папір, клав під пахву між двома книжками і йшов геть. То був Маріус. Цією котлетою, яку сам собі смажив, він годувався три дні.

Першого дня він з’їдав м’ясо, другого — жир, а третього гриз кістку.

Кілька разів тітка Жільнорман робила спроби повернути йому шістдесят пістолів. Маріус незмінно відсилав гроші назад, відповідаючи, що нічого не потребує.

Він іще носив жалобу по батькові, коли змушений був покинути дім Жільнормана. Потім Маріус уже не міг відмовитися від свого чорного вбрання. Але вбрання само відмовилося йому служити. Настав день, коли він лишився без сурдута. Панталони ще трималися. Тоді Курфейрак, якому Маріус віддячив кількома дрібними послугами, віддав йому свій старий сурдут. Якийсь портьє взявся за тридцять су перелицювати його. Сурдут став як новий. Але він був зелений. Тоді Маріус почав виходити на вулицю тільки після того, як смеркне. А в сутінках його сюртук здавався чорним.

Та незважаючи на всі труднощі, Маріусові пощастило отримати диплом адвоката.

Про це він відразу повідомив свого діда в сухому, але шанобливому й увічливому листі. Старий Жільнорман узяв листа тремтячими руками, прочитав його й, порвавши на чотири клапті, вкинув до сміттєвого кошика. Днів через два або три після того панна Жільнорман почула, що батько розмовляє вголос сам-один у своїй кімнаті. Таке з ним траплялося, коли він був дуже збуджений. Вона нашорошила вуха. Старий казав: «Якби ти не був йолопом, ти зрозумів би, що не можна водночас бути бароном і адвокатом».

До злиднів зрештою звикають, як і до всього на світі. Вони стають стерпними. Людина животіє, але примудряється існувати. Ось як улаштувалося життя Маріуса Понмерсі.

Він зумів пережити найчорніші дні, й обрій перед ним трохи прояснів. Впертою і наполегливою працею Маріус довів свій річний заробіток до семисот франків. Він вивчив німецьку й англійську мови. Завдяки Курфейракові, що познайомив його зі своїм приятелем-книгарем, Маріус став виконувати всякі дрібні замовлення в книготоргівлі. Він складав каталоги, перекладав газетні статті, писав короткі відгуки про нові книги, біографічні довідки і таке інше. На цьому він і заробляв свої сімсот франків у рік. Зараз ми розповімо, як він примудрявся на них жити.

За тридцять франків у рік Маріус винаймав у халабуді Горбо комірчину без каміна, яку гордо йменували кабінетом і в якій було з меблів тільки найнеобхідніше. Ті меблі належали Маріусові. Він давав три франки на місяць «головній мешканці», щоб вона підмітала його комірчину й щоранку приносила йому трохи гарячої води, свіже яйце і хлібинку за одне су. Цими хлібинкою і яйцем він снідав. Сніданок коштував йому від двох до чотирьох су, залежно від того, дорожчали чи дешевшали яйця. О шостій вечора він ішов обідати до харчевні Руссо, що на вулиці Сен-Жак, навпроти торговця естампами Бассе. Супу він не замовляв, а брав порцію м’яса за шість су, півпорції овочів за три су і десерт за три су. Ще три су він платив за хліб, якого давали досхочу. Замість вина Маріус пив воду. Розплачуючись біля прилавка, за яким велично сиділа тілиста і в той час іще досить свіжа пані Руссо, він давав су офіціантові, й пані Руссо винагороджувала його усмішкою. Обід та усмішка обходилися йому в шістнадцять су.

Отже, снідав він за чотири су,