Знедолені - Віктор Гюго

Це німе непорозуміння між ним і зустрічними красунями зробило його цілковитим відлюдьком. Він не обирав собі жодної дівчини з тієї простої причини, що втікав від усіх.

— Не пхайся в ченці, — казав йому Курфейрак. Бо вони з ним давно перейшли на «ти». У молодості люди звертаються одне до одного на «ви» тільки на самому початку дружби. — Моя тобі порада, друже: менше читай книжки й більше поглядай на дівчат. Ті шельми варті нашої уваги, повір мені, Маріусе. А як усе тікатимеш і червонітимеш, то тільки здичавієш, та й годі.

Після кожної такої розмови з Курфейраком Маріус принаймні з тиждень обминав усіх жінок десятою дорогою, молодих і старих без винятку, а крім того, уникав зустрічатись і з самим Курфейраком.

Одначе були на світі дві жінки, від яких Маріус не кидався навтіки і яких він не остерігався. По суті, він би навіть здивувався, якби йому сказали, що то жінки. Однією з них була стара бородата почвара, яка прибирала в Маріусовій кімнаті. «Маріус тому й не відпускає бороду, що її відпустила його служниця», — якось зауважив Курфейрак. Ще однією такою істотою була дівчинка, яку Маріус бачив часто, але зовсім не звертав на неї уваги.

Ось уже понад рік в одній безлюдній алеї Люксембурзького саду Маріус бачив літнього чоловіка й зовсім юну дівчинку; майже завжди вони сиділи на лаві в самому кінці алеї з боку Західної вулиці, де майже не бувало людей. Щоразу, коли випадковість, невід’ємна від прогулянок людини, заглибленої в свої думки, приводила Маріуса на ту алею, — а це траплялось майже щодня, — він знаходив там тих двох. Старому було десь років шістдесят. Завжди сумний і серйозний, він своєю міцною статурою та втомленим виглядом нагадував відставного військового. Він здавався чоловіком добрим, але замкнутим, і його погляд ніколи не зустрічався з поглядами інших людей. На ньому були сині панталони, синій редингот, капелюх із широкими крисами, чорна краватка й бездоганно біла, але з грубої матерії сорочка. Волосся в нього теж було зовсім біле.

Юна дівчинка, коли Маріус побачив її вперше, мала на вигляд років тринадцять-чотирнадцять. Дуже худа й незграбна, вона нічим не привертала до себе уваги, і тільки очі в неї обіцяли стати гарними. Правда, тепер вони дивилися з виразом якоїсь неприємної незворушності. Вдягнена вона була по-бабському й водночас по-дитячому, на зразок монастирської вихованки, в погано пошиту сукню з чорної мериносової матерії. Старий і дівчинка мали вигляд батька й дочки.

Протягом двох або трьох днів Маріус із цікавістю роздивлявся цього старого й дівчинку, потім він перестав про них думати. А ті теж, здавалося, не помічали його. Вони мирно й безтурботно розмовляли між собою. Дівчинка щебетала не змовкаючи, веселим голоском. Старий озивався рідко і час від часу зупиняв на ній погляд, сповнений глибокої батьківської любові.

Непомітно для самого себе Маріус набув звичку прогулюватися по тій алеї. Він незмінно бачив там старого й дівчинку.

Ось як усе відбувалося.

Маріус найчастіше з’являвся з протилежного від їхньої лави кінця алеї. Він проходив усю алею, проходив повз них, а тоді повертав назад і йшов до того кінця, звідки почав, і так разів п’ять або шість. Він повторював цю свою прогулянку майже щодня, але ні йому, ні тим людям навіть на думку не спадало обмінятися бодай поклоном. Старий і дівчинка явно уникали людських поглядів, і все ж таки вони привернули до себе увагу п’ятьох-шістьох студентів, які іноді прогулювалися в Люксембурзькому саду, сумлінні — після лекцій, інші — після партії в більярд. Курфейрак, який належав до останніх, теж якийсь час придивлявся до тих двох, проте дівчина здалась йому негарною, й він відступився. Але Курфейрак устиг нагородити тих двох прізвиськами. Найдужче його вразила сукня дівчинки й волосся старого, отож малу він охрестив «панною Чорною», а батька — «паном Білим». А що ніхто не знав їхніх справжніх імен, прізвиська прижилися. «А, пан Білий уже тут!» — вигукували студенти. Маріус, як і інші, звик іменувати незнайомця Білим.

Ми підемо за їхнім прикладом і теж будемо називати його в нашій розповіді паном Білим.

2. І засяяло світло

Наступного року сталося так, що Маріус, сам не знаючи чому, припинив свої звичні прогулянки в Люксембурзький сад і місяців шість не з’являвся на своїй алеї.

Та одного сонячного дня він повернувся туди. Настрій у Маріуса був веселий, як і в кожної людини в погожий день. Йому здавалося, що це в його серці співають пташки і в його душі синіє голубінь неба, яка проглядала крізь віти дерев.

Він зразу пішов на «свою алею» й у кінці її побачив на тій-таки лаві знайому двійцю. Чоловік був той самий, дівчина видалась йому іншою. Істота, яку він бачив тепер, була наділена всіма жіночими принадами, правда, ще поєднаними з наївною грацією дитини — скороминуща пора невинної юності, яку можна визначити тільки двома словами: п’ятнадцять років! Чудові брунатні коси із золотими прожилками, чоло, мов вирізьблене з мармуру, матово-рожеві щоки, ніжні, як пелюстки троянд, чарівний ротик, звідки усмішка виходила, наче сяйво, а слова — наче музика, голівка Рафаелевої мадонни на скульптурній шиї Венери. А довершував гармонію цього милого личка ніс: не прямий, не кирпатий, не італійський, не грецький, а чарівний носик парижанки, тобто щось одухотворене, неправильне і невинне — предмет розпачу художників і натхнення поетів.

Коли Маріус проходив повз них, він не зміг побачити її очей, сором’язливо опущених і схованих за довгими брунатними віями.

Це не заважало чарівній дівчинці всміхатися, слухаючи сивого чоловіка, який щось говорив їй, і важко було уявити собі щось прекрасніше, ніж та невинна усмішка з опущеними очима.

У першу мить Маріус був подумав, що це інша донька того самого старого, сестра першої. Та коли звичка прогулюватися туди-сюди вдруге привела його до лави, він роздивився дівчину уважніше і зрозумів, що це та сама.

За півроку підліток перетворився на дівчину. От і все. Таке трапляється аж надто часто. Настає мить — і дівчинка-бутон раптово розквітає в троянду. Вчора вона була дитиною, а сьогодні на неї не можна дивитися без хвилювання.

Ця дівчинка не тільки виросла, а й набула одухотвореності. Як ото деревам вистачає трьох днів, щоб покритися квітом, так їй вистачило півроку, щоб убратися в красу. Настав її квітень.

Вона вже не скидалася на пансіонерку. Куди подівся її плюшевий капелюшок, сукня з мериносової матерії та шкільні черевики? Разом із вродою прийшов смак;