Знедолені - Віктор Гюго

— я не применшую велич Франції! Злити її з генієм Наполеона — хіба це означає принизити? Послухайте, поговорімо відверто. Я серед вас нова людина, й, мушу признатися, ви мене дивуєте. Хто ви такі? Які ваші переконання? Поясніть мені ваш погляд на імператора. Я чую, ви іноді вимовляєте його прізвище «Буонапарте», як це роблять роялісти. Скажіть мені, чого ви прагнете? Чого домагаєтесь? Ким же ви тоді захоплюєтесь, якщо не захоплюєтесь імператором? Адже він був сама досконалість. Він складав кодекси законів, як Юстиніан,[53] і диктував свою волю, як Цезар. Він сам творив історію і сам писав її, його воєнні зведення поетичні, як «Іліада», у своїх промовах він поєднував логічну силу думки Ньютона з образною красою Магометових проповідей. У Тильзиті він навчав імператорів царственості. В Академії наук успішно заперечував Лапласові,[54] в Державній раді виходив переможцем, сперечаючись із Мерленом.[55] Він наділяв живою душею суху геометрію одних і дріб’язкове крутійство інших; із судовиками він перетворювався на законника, а з астрономами — на звіздаря; він усе бачив, він усе знав, а проте це не заважало йому щасливо всміхатися над колискою своєї дитини. Та ось нажахана Європа уже чує: армії виступають у похід, важко котиться артилерія, плавучі мости простягуються через ріки, вихором мчать хмари кінноти, повсюди крики і звуки сурми, трони хитаються, кордони королівств змінюються на очах, чутно свист вихопленого з піхов меча нелюдської ваги, і ось він сам, імператор, виростає над обрієм з вогнем у руках і полум’ям у очах, розкинувши серед громів і блискавок два свої крила: велику армію і стару гвардію — воістину непереможний архангел війни!

Усі мовчали, а Анжольрас сидів, похиливши голову. Підбадьорений цією мовчанкою, Маріус провадив з іще більшим натхненням:

— Будьмо ж справедливі, друзі мої! Яке то щастя для великого народу — мати такого імператора! Того, хто царює всюди, куди прийшов, хто робить привали у столицях держав, хто ставить королями своїх гренадерів, хто скидає з престолів династії, хто перекроює багнетами Європу, того, чия грізна правиця завжди на ефесі Божого меча! Яке то щастя йти за людиною, що в одній особі поєднує Ганнібала, Цезаря і Карла Великого, за імператором, який щодня обдаровує вас звісткою про виграну битву! Хіба не щастя — бачити, як у небі знову й знову спалахують сузір’я перемог, як французька імперія затьмарює славою імперію Римську, хіба не щастя — бути обраним народом і створити велику армію, посилати в усі кінці світу свої легіони, як гора посилає своїх орлів, перемагати, владарювати, спопеляти блискавкою, підкорити собі цілий світ, — і не тільки силою зброї, а й блиском слави? Що може бути прекраснішим, аніж це?

— Бути вільним, — сказав Комбефер.

Тепер Маріус у свою чергу похилив голову. Ці прості слова, наче гострий меч, обрубали потік його натхненної промови. Коли він підвів очі, Комбефера перед ним уже не було. Мабуть, задовольнившись своєю лаконічною відповіддю на красномовні випади Маріуса, він пішов собі, й усі, крім Анжольраса, вийшли за ним. Кімната спорожніла. Анжольрас, залишившись наодинці з Маріусом, дивився на нього суворим поглядом. Маріус, не бажаючи визнати себе переможеним, саме збирався з думками, коли раптом здалеку почувся голос Комбефера, який наспівував, спускаючися сходами, такі слова:

Якби Цезар мене вбрав

У придворні шати

І звелів: «Забудь навік

Свою рідну матір!» —

Я сказав би: «Забери

Свої, Цезарю, дари,

Бо люблю я рідну неньку,

Над усе люблю!»

Ніжний і водночас суворий тон, яким Комбефер співав ці слова, надавав їм дивної величі. Маріус, замислено втупившись у стелю, майже машинально повторив: «Рідну матір?…»

У цю мить він відчув у себе на плечі Анжольрасову руку.

— Громадянине, — сказав Анжольрас, — мати — це публіка.

4. Злигодні життя

Той вечір залишив у душі Маріуса глибокий слід. Душа його поринула в сутінки. Він, мабуть, відчував те саме, що відчуває земля, коли плуг розвертає її, щоб у рану вкинути зерно. Спершу вона тільки терпить біль; тремтіння зароджуваного життя і радісне відчуття плоду прийдуть згодом.

Похмурий настрій опанував Маріуса. Він щойно відкрив для себе нову віру — невже він повинен відразу її зректися? Він переконував себе, що ні, не повинен. Він і не хотів сумніватися — і сумнівався проти своєї волі. Опинитись між двома релігіями, коли однієї ти ще не позбувся, а другої не засвоїв, — це нестерпно; такі сутінки можуть подобатися тільки людям-кажанам. А Маріус звик на все дивитися відкритим поглядом, і в пітьмі сумніву він почував себе зле. Хоч як хотів він лишитися там, де був, не бажаючи зрікатися своїх нових переконань, його невтримно поривало вперед. Але куди це його приведе? Після того як він пройшов таку довгу дорогу, щоб наблизитися до батька, чи не відійде він від нього знову? Що більше він про це думав, то тяжче ставало йому на душі. З усіх боків перед ним розверзались провалля. Він не досяг згоди ні зі своїм дідом, ні з друзями. Для діда він був надто вільнодумцем, для друзів — надто відсталим. Маріус почув себе неймовірно самотнім, відкинутим і старістю, і юністю. Він перестав ходити до кав’ярні «Мюзен».

Охоплений душевною тривогою, Маріус зовсім не думав про буденні прикрощі життя. Та вони самі дали знати йому про себе.

Якось уранці в кімнату до Маріуса зайшов хазяїн готелю.

— Пан Курфейрак поручився за вас, — сказав він.

— Справді.

— Але я хотів би одержати гроші.

— Попросіть Курфейрака зайти до мене. Мені треба поговорити з ним, — сказав Маріус.

Коли прийшов Курфейрак, а хазяїн вийшов, Маріус розповів приятелеві те, чого досі не здогадався розповісти: що він сам-один на світі, й родичів у нього, по суті, немає.

— Як же ви збираєтеся жити? — спитав Курфейрак.

— Не знаю, — відповів Маріус.

— Ви маєте гроші?

— П’ятнадцять франків.

— Хочете взяти у мене в борг?

— Ні в якому разі.

— Ви маєте одяг?

— Та ось же він.

— Якісь коштовності?

— Тільки золотий годинник.

— Я знаю торговця, який купить у вас редингот і панталони.

— Це добре.

— У вас залишаться одні панталони, камізелька, капелюх і сурдут.

– І чоботи.

— Як? То вам не доведеться ходити босим? Та ви ж багатій!

— Таки справді.

— Я знаю годинникаря, який купить у вас годинник.

— Чудово.

— Ну, не зовсім. А що ви робитимете потім?

— Я згоден на все, аби тільки це була чесна праця.

— Ви знаєте англійську мову?

— Не знаю.

— А німецьку?

— Не знаю.

— Тим гірше.

— Чому?

— Один із моїх друзів, книготорговець, хоче видати ніби