Українська література » Сучасна проза » Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Читаємо онлайн Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
полум’я, яке клубочилося, почали стріляти в небо світлисті ракети, які раптом змінювалися на різнокольорові широкі пояси, справляючи враження, що хтось там у небі випрямляв райдугу, то знов ставив її сторчма. Потім знов усе закрутилося, немов хтось крутив величезні візерунки на небі, а від тих кольорів зовсім оніміли, від подиву людям крутилося в голові.

Хто живий, покидав бараки. Люди у тривожній тиші витріщили баньки на небо. Яке страхіття!

— Точнісінько, кінець світу! — винесла безапеляційний вирок бабуня Шайніна і там, де стояла, впала на коліна. — Молімося, люди, бо ось надходить кінець нашої земної мандрівки. «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько...»

Старші баби спішно робили знак хреста і приєднувалися до Шайніної. Чоловіки не дуже знали, на що зважитися. Однак тишу порушено, почався загальний гомін і безлад. У цій метушні мало хто слухав пана Бжозовського, переведеного на пенсію вчителя гімназії з Чорткова, який пояснював:

— Який кінець світу? Це справжня дурниця. Люди, адже це полярне сяйво! Явище природне, майже у цілій Польщі незнане, не кажучи вже про наше Поділля, але тут, у Сибіру, час від часу полярна зоря з’являється. З’являється, зникає і нічим нам ані світові не загрожує. Нема чого боятися. А з іншого боку, яка красота! Яка незвичайна сила в тій природі. Яка енергія майбутнього. Кінець світу, який там кінець світу! Та це тільки звичайна полярна зоря...

Бабуся Шайніна неохоче піднялася з колін, але не виглядала переконаною.

— Зоря, зоря, якраз. Кажу вам, люди, що це якийсь знак, даний нам Богом!

— Щось у цьому може бути. Старі люди розповідали, що у давні часи, коли на небі такі дивні знаки появлялися, то або війна одразу потім була, або помір і велика зараза йшла через світ.

— А я вам, чоловіки, кажу, що бабуся має рацію, то, напевно, були якісь знаки, тільки розшифрувати їх ми неспроможні.

— Розповідаєш дурниці! А ніби хто мав ті знаки давати?

— Зараз тобі скажу. На сході почалося?

— Ну, на сході!

— А як на сході, то ніхто інший, тільки японці нам ті знаки дають. Ось так!

— А відчепись, чоловіче, з тими твоїми японцями.

— А я вам кажу, що японці! Письмо в них також інше, тому їх не розуміємо. А бачили, які викрутаси на небі малюють?

— Ти смієшся, а бабуня говорить, що на тому небі виразно фігурку Матері Божої бачила. Королеву Польщі в короні...

— Бабуня Шайніна завжди щось там бачить, але щоб мені той японцями сраку морочив...

6

ід на Бірюсі зрушив вночі. Людей з бараків розбудили глухі відгуки, подібні до далеких гарматних пострілів. А коли цікавіші зірвалися з нар і вибігли перед поріг, з боку ріки почули дудіння, схоже на біг важкого поїзда. Чути було тріскотню, скрегіт, немов десь там у віддалі ламалися могутні старі дерева або зі скель сипалася кам’яниста лавина.

— Люди, Бірюса зрушила!

— Лід іде!

Довго тривало, заки лід сплив Бірюсою, стала велика вода і ріка повернула до свого постійного русла. Воду постійно несло високу, каламутну, повну комишу і соснової кори. А у початках ріки, куди дісталася весняна повінь, довго ще з-під намулу виринали виривані з корінням дерева, лахи піску, на луках висихали озерця, які виникли від повені і в яких бовталася відрізана від головної течії риба, вилуплювалися густі суспензії жаб’ячої ікри.

Малюки цілою юрбою відправлялися на рибу, збирали щавель на луках. Колись наштовхнулися на невелике, заросле молодим ситником озерце. На гладкій водяній глибині, над якою піднімалися хмари мошок і комарів, щохвилини показувалася чорна риб’яча мордочка. Риби полювали на комах або жадібно черпали повітря. Озерце виявилося мілким і болотистим, а в ньому аж роїлися коричневобокі золотисті карасі! Втіхи від багатого улову малюки мали чимало, користі менше, бо бідні карасі були такі худі, що залишилися на них сама тільки золота луска і ості. Худі, як тріска, золотисті карасі неймовірно смерділи болотом, але посолені, натерті черемшею і спечені в попелі можна було схрумати разом з остями. І зі смаком...

Коли Долина повертався з роботи, сини вже чекали на нього в бараку.

— Ну, як там сьогодні було?

— Нормально, тату,— відповідав Сташек, а малий Тадек щиро йому підтакував.

— Ну, то може б ми щось з’їли? Є там щось, Стасю?

На цей сигнал Сташек виймав згорток зі щоденною порцією хліба і подавав батькові. Від смерті мами батько завжди ділив хліб однаково, стільки ж для себе, скільки й для синів.

Батько ділив хліб, а Сташек біг до печі по казанок з супом, який сам зварив. А в тих Сташекових супах можна було знайти все, що саме хлопцеві вдалося добути. Було добре, коли в казанок міг всипати жменю крупи або виділених

Відгуки про книгу Сибіріада польська - Збігнєв Доміно (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: