Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Не журіться, — втішав голова, — для всіх робота в Каєні знайдеться, лише кілька кілометрів звідси, у ліспромгоспі.
Ще цього самого дня їх везли берегом Бірюси униз її течії. Насилу подолали зарослі купинами болотяні вири і затрималися перед двома старими бараками. Бараки стояли на високому правому березі Бірюси, півколом оточені тайгою.
— Отже, люди добрі, все виглядає мені на це, що ми попали з дощу під ринву,— висловилася бабуня Шайніна, перехрестилася, бо бабуся це робила, треба чи не треба, однак зараз плюнула лише один раз, але густо і зі злістю. Окрім двох старих бараків, у присілку не було більше нічого. Не було бані, їдальні, магазину. Лише один з бараків був уже частково заселений. Також поляками, які працювали в ліспромгоспі.
Люди з Червоного Яру зайняли разом порожній барак. У середині було похмуро, смерділо карболкою і застарілою затхлістю. Так, як у Калючому, дерев’яні нари тягнулися вздовж стін. Не було столів і лав. Шибки в маленьких вікнах повибивані, будь-як заткнуті дошками. Темно, холодно. Навіть грубки не було, щоб напалити, трішечки нагрітися, води на чай заварити.
Цієї ночі майже не заплющили очей. Не досить, що було голодно і холодно, то ще кинулися на них цілі хмари зголоднілих клопів. Не бракувало таких, які жалкували, що із засидженого Калючого зрушилися.
Вранці на гнідому «монголі» приклусував до бараків ліспромгоспу бригадир. То був високий, бородатий мужчина, якого звали Митрофанов. Ще не встиг добре прив’язати до берізки коня, як люди оточили його з претензіями. Митрофанов закручував махорку в газету, запалив і слухав усе зі стоїчним спокоєм, а потім продиктував полякам свої умови.
— Є у нас, як є. Чудес вам не створю. Робота в нас цілу зиму лісна. А весною, коли льоди з Бірюси спливуть, вирушаємо звідси плотами на сплав. Завтра дам вам сокири і пили, назначу десятників, норму, покажу, де й що маєте робити. Заробіток плачу два рази на місяць. Що заробите, то ваше. З цього самі мусите утримуватися. Бараки від ліспромгоспу маєте безплатні. Тут, у цій сумці, у мене є гроші і відразу, як вас запишу до роботи, виплачу працівникам по 10 рублів авансу. Картки на хліб та інші продукти дадуть вам у нашій канцелярії в Каєні. Скільки хліба в нас дають? Нормально: півкілограма на працівника, чверть для тих, які працювати не можуть. За хлібом, за всім треба ходити в село. Тут нема нічого. Це були бараки для каторжних і сезонних робітників. Нема печі? Яка справа, самі її собі поставите: каміння і глини навколо чимало. В Каєні є все, що треба: наша канцелярія, радянська влада в сельсовете, фельдшер і міліція. Ну то підходьте тепер до мене по черзі, буду записувати вас до роботи. І відразу розпишетеся мені за аванс. Ще сьогодні можете йти до Каєна по забезпечення. А завтра до роботи. І про найважливіше заледве не забув: зараз війна, тому й жартів немає. Мабуть, знаєте? Дисципліна в нас при праці обов’язково залізна, за будь-що можна зараз в тюрму попасти.
Не всі стали до запису. Перший збунтувався запальний Янек Майка.
— Презираю таку забаву! То вже в Калючому було краще. Кращі бараки, їдальня, баня. І поляків більше, в разі чого. А тут що? Два старі заклоплені бараки і наших людей, як кіт наплакав. Повертаюся до Калючого!
А зараз після нього ще троє: Владек Журек, Болєк Вжосек і один з Бирських, Юзек. Ці, незважаючи на те, що наближалася зима, вирішили мандрувати аж до Тайшета, до залізниці, і самі шукати військо польське, польські представництва, які буцімто генерал Сікорський за домовленістю зі Сталіним у Росії встановив.
Були холостяками, отже могли собі ризик такої мандрівки дозволити. Більшість, обтяжена сім’ями, таких шансів не мала. Ці, скрегочучи зубами від розчарування і злості, підписували список бригадира Митрофанова і залишалися в Каєні. Але всі стверджували, що залишаються тут лише на цю одну зиму, яка вже давала про себе знати. Не було виходу, треба було влаштовувати собі життя на новому місці.
Щоденно, разом зі світанком, дорослі вирушали на працю в тайгу. Нікого не треба було до неї підганяти, бо кожний хотів заробити, а особливо отримати продовольчі картки. Це означало багато, бо внаслідок невдалого переїзду не мали на цю зиму риби, грибів і сушених ягід. А крім того, повністю вже все, що мали з Польщі, попродавали. Цієї зими засланці залишилися вже тільки в тому, що мали на собі. Одяглися в старі валянки, казенні заяложені ватні штани й фуфайки. Дорослі виходили до роботи, кільканадцятилітні дітлахи вирушали до Каєна по забезпечення. І майже щоденно перемірювали ті десять кілометрів туди й назад. Коли Бірюса зупинилася, дорога по льоду дещо стала коротшою, але й так дітвора поверталася до бараків лише надвечір.
Так у нужді та безнадії дочекалися наступних Різдвяних свят. У коловороті одноманітних днів і ночей, серед снігу, морозу, недоїдання, простуд і нужди, заледве ці свята помітили.
Нічого дивного, що той святий Різдвяний вечір був для них винятково сумним і голодним. День був як щодень: старші пішли на роботу, а дітлахи до Каєна по хліб. Мороз аж тріщав. Сташеку Долині було холодно. Мерзли йому руки, які безнастанно забивав, хухав у долоні та ховав їх у рукави старої фуфайки. Крім цього, холод стинав стегна, бо штанці мав тонкі, полатані і протерті. Щохвилини то підстрибував, то знов пробігав кілька кроків, зупинявся, протирав стегна і, мов лякаючи
