Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Три, три ніс, бо тобі біліє!

А якщо нещасливець, в якого саме білів і замерзав ніс, не відчував цього або не мав уже сил і волі, щоб ним зайнятись, інші дітлахи не панькалися з ним дуже, тільки, незважаючи на його опір, натирали його снігом до червоності. Гірше було, коли мерзли ноги. Цього не було видно. А взуття вся та братва мала погане: найчастіше старі валянки, ликові або шкіряні лапті, ще польські знищені черевики, пообвивані ганчірками, обв’язані мотузками.

У Каєні, не відповідаючи на зачіпки місцевих хлопців і собак-приблуд, малі поляки марширували прямо до магазину. Лише там могли трішечки зігрітися та купити на картки щоденну порцію хліба. Продавщиця, весела і з добрим серцем тітка Вєра, бо «тіткою» російським звичаєм називали тут кожну жінку, незмінно вітала їх:

— Прівалілі полячішкі-волчишкі! Ну що, не замерзло мені там якесь? — І відразу, надаючи голосові грізне звучання, що насилу їй вдавалося, кричала: — А замикайте швидше двері, бо мені тут північний полюс зробите. І сніг, сніг з ніг пооббивайте!

— Здравствуйте, пані Вєра! — хором скандували дітлахи.

— Здравствуйте, здравствуйте, ребята.

Тітка Вєра любила, коли поляки обдаровували її чудним титулом «пані», а горіла мов півонія, коли якийсь з більш галантних цмокнув її у пухлу, фіолетову від холоду руку.

— Что ви, что ви, — захищалася тоді, але видно, що було їй дуже приємно. Якщо в магазині було саме кілька місцевих жінок, тітка Вєра відразу їм таке незвичайне вітання пояснювала:

— «Пані», знаєте, баби, то по-їхньому, означає те саме, що в нас: «тітка або товаріщ». Ну то діти мене так по-польськи вітають. Чемні діточки, поганого слова не скажеш. Щоденно з бараків у таку холоднечу мандрують.

Баби із розумінням кивали головами, зжалювалися над польськими дітьми, проклинали ліспромгоспне начальство, яке само то возить ті свої жирні задниці на конях, а полякам до бараків продуктів не доставляє. І майже завжди пропускали дітлахів без черги. А взагалі то приємно було постояти в магазині. Тепло. Пахне якоюсь корицею, оселедцями, керосином. На полицях товару небагато, але завжди є на що подивитися: кольорові банки з-під чаю, цукерок, трохи рибних консервів, свічки, мішки з крупою, макаронами, на пеньку під стіною порубані шматки м’яса. Ну й ті полиці з хлібом! Хліб чорний, подібний формою до цегли, печений на листах. Або білий, така одна буханка важить два кілограми. Сташек добре пам’ятає, але для впевненості витягує з кишені картку й перевіряє: так, сьогодні дістане цілу буханку! Бо братиме за два дні. Цілу буханку! Це добре і не добре. Добре, бо в бараку тато його поділить і кожному більше дістанеться. Гірше для Сташека тепер, бо як ціла буханка, то тітка Вєра навіть важить її не мусить, але й не буде навіть шматочка дорізаного. А такий шматочок Сташек міг би собі відразу тут або найкраще по дорозі з’їсти. Усі діти з бараків тільки про це мріяли, щоб трапилася їм така лафа.

— Не спи, парень, давай картки, зараз побачимо, що тобі тут сьогодні належить. Два кілограми хліба, кілограм ячмінної крупи і кілограм макаронів.

Вийшли з магазину. Сонце високо. Мороз трохи полегшав. Здіська Земнякова зжалилася над Сташеком і поділилася з ним своїм додатковим шматочком хліба. Любив Здіську, хоч нікому в цьому не признавався. Яка небесна розкіш почути в роті смак хліба! Злегка підмерзлий, тає на язику поволі і смачна м’якоть разом зі слиною спливає мальвазією у шлунок! Сташек хліба не кусає, продовжує смакування... Дорога через Каєн пуста, проходять біля школи.

— Та ну, така звичайна хата! У нас в Товстому то була школа: мурована, класів, мабуть, десять. А який ми там мали спортивний майдан!

— Ну так. У велику перерву летіли до єврея по морозиво. Найбільше смакувало мені малинове.

— Цікаво, як там всередині, чого тут вчаться?

— Пишуть, читають. Рахування, мабуть... Сташеку, скільки буде дев’ять помножити на дев’ять?

Від часу, коли в Калючому пробував їх вчити пан Корчинський, Сташек не думав про школу. Часом тільки, щоб не забути польських букв, перегортав мамину куховарську книжку. Але швидко її відкладав: занадто нагадувала йому маму, а тоді йому ставало сумно. А крім того, як можна спокійно читати про телячий шніцель або бульйон з курки, коли не маєш, що в рот покласти і найбільше можеш встромити зуби у старі нари. Лише коли «Потоп» пана Сенкевича в когось знайшовся, почалося цікаве читання! «Потоп» читали разом, голосно, для цілого барака. Під час читання сідали навколо печі і було тихо, хоч мак сій.

Часом, коли давали на картки оселедці, тітка Вєра загортала їх у старі газети. Мужчини з бараків користувалися газетним папером, хоч і смердів, для скручування цигарок з махорки. А Сташек на тих газетах пробував читати по складах по-російськи. Хоч російською мовою говорив вже цілком непогано, нічого йому в цьому читанні не розумілося. Букви російської азбуки, хоч часто ідентичні з польськими, означали щось інше. Не міг у цьому всьому зорієнтуватись.

Відразу за школою стежка, яку вранці протерли, збігала зі стрімкого берега на Бірюсу. Замерзлою річкою повертали до бараків. Коли світило сонце, а день був безвітряний, тихий, йти було веселіше, легше і швидше. Гірше, коли сипав густий сніг, тоді губили стежку, завірюха зіштовхувала їх у глибокі замети. А ще коли за такої погоди починало