Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Раптом хтось заверещав на повний голос.

— Адже ж це Янек Майка!

А ще більше здивувалися, коли з візка, важко шкутильгаючи кривою ногою, почав злазити... пан Корчинський! Той самий Кароль Корчинський, якого за те, що вчив у Калючому польських дітей, НКВС арештував і засудив на чверть віку суворої каторги. Приїхала також пані Корчинська, його мати, а також чорноволоса, скісноока молода бурятка. Тієї люди не знали, але це була Танма з Усолья, яка в минулому році після амністії служила полякам з Калючого провідницею по тайзі.

Бабуся Шайніна перехрестилася, немов духа побачила, і з плачем кинулася пані Корчинській на шию. Ахи, охи, здивування, радощі і бабський плач. Корчинський, тільки шкіра й кості, згорблений, поморщений на обличчі, усміхався беззубо та сумно. І весь час мовчав. Майкова плакала, тулячись до сина, якого давно не бачила. Бурятка, оточена надто цікавими малюками, витирала коникові очі, вижерті до крові комахами.

Це не був уже той давній, повний життя і охочий до людей Корчинський. Розповідав про свою долю скупо. У Канській в’язниці відокремили від них Циню Біалерову. Що з нею зараз діється, не знає. А Кароль Лютковський, на жаль, не видержав, помер у богучанському гулагу. Амністія застала Корчинського у тих самих Богучанах, над рікою Ангарою. Потім протягом кількох тижнів разом з іншими поляками волоклися бездоріжжям до Канська. Тут; на залізничній станції розпорошилися. Більшість поляків кинулася до першого-ліпшого поїзда, щоб тільки на захід. Одні хотіли якнайдальше втекти з Сибіру. Інші, особливо молодь, вирішили шукати військо польське. Корчинський був калікою, до війська не годився, отже вирішив повернутися в Калюче, де сподівався застати матір. Не помилився, стара мати чекала. Але Калюче майже цілком опустіло. Комендатуру НКВС відкликано. Ліспромгосп, коли забракло рабської робочої сили, втратив інтерес до цього селища. Хто живий з поляків, тікав з того проклятого місця над Поймою, куди очі глянуть. Сильвії Краковській дідусь Феодосій допоміг виїхати до Тайшета, де її чоловік сидів у таборі. У Калючому після амністії залишалися лише ті, які не мали шансів, щоб власними силами звідти вибратися. То були безпорадні вдови з малими дітьми, самотні старі, інваліди та важко хворі. Ніхто ними не інтересувався. Не мали хліба. Навіть солі їм бракувало. Всякі харчі мусили добувати собі самі. Тільки тайга і Пойма їх годували.

— Я думав, що всі помрем там у Калючому з голоду. Але Бог милосердний. Дідусь Феодосій, дай йому Боже здоров’я, уполював великого лося і приволік його нам під барак. Це нас минулої зими врятувало,— розповідала пані Корчинська. — Дехто ходив за харчами до Усолья.

А там, в Усольї неділимо царював Янек Майка! Звичайно не сам, а разом зі своєю чорноокою, швидкою і проворною, як білка, буряткою Танмою, дочкою старого Єгорова. Старий бурят підтримав поляка без великого опору, віддав йому дочку, а за звичаєвим серед бурятів «калимом», тобто викупом за наречену, став йому кусок спресованої махорки. Розохочений тесть хотів навіть Янеку додати другу дочку, Онойку, але зять спромігся з тієї незвичайної пропозиції якось виплутатися. Мешкали з Танмою лише удвох, у спеціально виділеній їм хаті-юрті. Танма займалася полюванням на соболів. Але коли була потреба, постачала цілий рід Оноїв усякою дичиною. Янек, один в обезлюдненій війною оселі, справний дорослий мужчина, робив усе, що вимагало чоловічої руки. Танму любив. Жилося йому в Усольї як у Бога за пазухою, хоча були хвилини, коли охоплювала його дика туга за всім, що польське. Напровесні Янек дізнався про повернення Корчинського. Не зволікав з відвідинами. А коли тайга після весняних розливів трохи підсохла і можна було вибратися з Калючого, привіз Корчинських до Каєна, а сам відвідав батьків.

У Каєні Танма, яка по-польськи не розуміла, не відступала від Янека. Слухала незрозумілу мову, дивилася на різні рухи та жести поляків, яких у співплемінників не зустрічала, розглядалася по бараку, немов дике полохливе звірятко. Янек час від часу тулив її до себе і пестливим рухом долоні гладив її блискуче чорне волосся. Її вільна, довга туніка, пошита зі строкатих шкурок бурундука, не могла приховати, особливо від надто цікавого бабського зору, її піднятого вагітного живота.

— Цікаво, до кого те новонароджене буде подібне? Майкова, а ота ваша невістка, то хрещена чи ні? Бо буцімто ті тутешні люди з розкосими очима, буряти чи як їх там, то повністю язичники ще є? — журилася бабуня Шайніна.

Танма не хотіла ночувати в бараку. Спали разом з Янеком у возі, вкриті попоною з оленячих шкур. Були тільки два дні й знов повернулися до Усолья. Стара Майкова поплакувала.

— Не плачте, мамо, не загину. Самі бачите, що не можу її одну в такому стані залишити. Адже це моя кров... І нехай мені хтось повідомить, коли наших до польського війська будуть брати.

Танма, щаслива, що повертається до рідного Усолья і забирає Янека з собою, мовчки вклонилася Майковій до пояса.

Минув обіцяний місяць, а Долина зі сплаву не повертав. Повернулися вже навіть екіпажі, які пізніше виплили з Каєна, а Яна Долини все не було видно.

— Не журись, повернеться. Не він один ще не повернувся. Може, на мілині сиділи? Ріка велика, берегів майже не видно, то як там когось зустрінеш. Або по дорозі десь затримався...

Утішали хлопця ті, що були на сплаві. І починали згадувати сплав, розповідати про нього несамовиті речі. Про те, яка та ріка Бірюса зрадлива, повна вирів, несподіваних мілин і кам’янистих грізних водоспадів, на яких менш досвідчені плотарі могли навіть плоти потопити. Ну а потім те повернення зі сплаву переважно пішки, берегом ріки або по бездоріжжі