Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Добрий день!— чемно вклонився Сташек, бо ще мама навчила його, що з кожним знайомим належить так вітатися.

— Добрий день, Стасю, добрий день,— відповіла усміхнена Броня і пішла своєю дорогою.

— Хі, хі, хі, який мені чемний хлопчик! «День добрий, пані!» — перекривляв Казек.— Але маєш рацію, підлизуйся до неї заздалегідь, придасться тобі, як знайшов.

— Що ти маєш на увазі?

— Не вдавай дурня, що буцімто нічого не знаєш.

— А що таке я маю знати?

— Далі дурника вдаєш? А справа в тому, що та Броня незабаром буде твоєю мачухою. Ось що!

— Як це, моєю мачухою? Які ти дурниці плетеш?

— Я плету? Цілий барак про це знає, що та твоя Броня і твій старий давно вже мигдаляться, ще на сплаві...

Не докінчив, бо Сташек стрибнув до нього з кулаками, і лише Едек, який ішов разом з ними, ледве-ледве їх у запеклій бійці розділив.

орчинський вмирав. Відходив з цього світу свідомо, хоч з надзвичайним жалем. Саме жалем. Бо фізично, що мав витерпіти, то вже мабуть усе на цьому світі витерпів. Лежав нерухомо, з приплющеними очима на баракових нарах, худий, мов скелет, і такий ослаблений, що не міг підняти руки, щоб витерти лоб, який заливав піт, або відігнати нав’язливу муху. Нічого йому не боліло. Не хотілося йому їсти. Часом тільки відчував спрагу і насилу облизував засохлі синіючі губи. А тоді мати, яка наглядала за ним, вливала йому до рота ложечку малинового відвару і витирала скроні. Уже тиждень перебував у такому жару з маяченням, який не дуже відрізнявся від небуття, хоч мозок продовжував працювати справно. Тільки вже навіть іскринки волі не міг з себе викресати. А коли людині забракне волі, то вже нічого і ніхто не в змозі їй допомогти. І про це Корчинський також знав, хоч би з власного каторжного досвіду. Але тепер сам здався і визнав, що наближається його кінець. Мучили його спогади з табору. Мав докори сумління, що то він спричинився до нещастя, яке впало на молоденьку Циню Біалерову і небагато від неї старшого Владека Лютковського. Якби тоді у Калючому не намовив їх до навчання дітей! Лютковський після страшних мук загинув у гулагу. А яка доля зустріла Біалерову? Того вмираючий Корчинський не знав.

Корчинського з Лютковським після заочного засудження НКВС на 20 років табору на початку квітня 1940 року перевезено з Канська до тайшецького гулагу. Видержати тут чверть віку? Тайшецькі гулаги мали погану славу. Розповідали про них у Канську, в’язниця там виконувала пересильно-розподільчі фунцкії. То з Канська вели численні каторжні шляхи по цілому Красноярському краю, до Іркутська, Тайшета, до північної країни евенків і якутів, на Таймир і Колиму. «Колима, Колима, вєсьолая планета, двенадцать месяцев зіма, остальное лето...» Сиділи напхані у кількадесятиособовій камері. Перемішання людських типів, національностей з цілого Радянського Союзу, політичних в’язнів зі звичайними бандитами, часто багаторазовими рецидивістами. Панують, управляють у камері «блатниє», які за вказівкою свого «пахана», безпощадного ватажка, готові на все. Люди, що відбувають покарання вперше і за будь-що, політичні, почуваються серед них, як овечки у зграї вовків. Вони є звичайними «наївними». «Людьми» зате є вони, рецидивісти — «блатниє». То вони за тихої підтримки табірної адміністрації установлюють у в’язницях і таборах обов’язкові вовчі закони.

Корчинський та Лютковський, яких взяли прямо з тайги, не мали у себе нічого цінного. Але й так вовняний шарфик Лютковського став здобиччю блатних відразу після вштовхнення новоприбулих до камери.

Вже у Канську Корчинський довідався, що це таке, ті тайшецькі гулаги. В’язні займалися в них в основному виробництвом дерев’яних залізничних шпал. Там також виконували просочення тих шпал. В цілому йшлося про те, що шпали, які виходили з лісопильні, для зміцнення їх витривалості на вологу і порохняк пересилували спеціальною сумішшю креозоліту, дьогтю і нафти. Це була суміш убивча навіть для найздоровішого людського організму, не кажучи вже про зголоднілих в’язнів, що працювали без будь-якої профілактичної охорони. Отруйні випари нищили дихальні шляхи, діставалися до легенів, очей, фарбували шкіру й насичували не лише одежу, а й людське тіло, немов губку, тривалим непереносним смородом. З Канська взяли їх на етап. Куди? Цього ніколи в’язням не говорили. Але коли казали їм виходити з вагона, по тому характерному смороду зрозуміли, що вони у Тайшеті.

Кілька місяців працювали з Лютковським при насичуванні залізничних шпал отруйливим, випаровуючим мастилом. Стільки вистачило, щоб просякли тим смородом на ціле життя. А Лютковського привело це до скоротечних сухот. Хлопець вмирав у муках. Плював кров’ю, гнив при житті, як зжертий цингою «доходяга».

Коли Корчинський після амністії добрався до Калючого, вже не застав нікого з Владекової сім’ї. Усі Лютковські померли від тифу... Не застав також Біалерів. Біалерова померла, а старого разом з усіма польськими євреями кудись з Калючого вивезли. Зрештою не мав би багато чого розповідати Біалеру про його доньку Циню, бо розділили їх уже в канській в’язниці. Що з нею тепер? Була рідкої вроди і інтелігентності дівчина. «Моя вина, моя вина, що тих двоє малюків я на таке пекло наразив!» Мучився Корчинський докорами сумління. Що з Цинею? Щоб тільки не спіткала її доля Владека Лютковського...

В’язнична лікарня в Канську була не найгіршої репутації. В’язень, якщо йому пощастило сюди потрапити, міг розраховувати навіть