Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Мовчиш? Ну харашо. Ми також помовчимо, а твою впертість візьмемо до уваги. Ще п’ять днів карцеру, а потім марш до цієї самої камери...

У кожній в’язниці, в кожному гулагу безумовно діє телеграф без дроту. Тут, без винятку, всі про всіх знають. Коли Юрій знов з’явився в камері після відбуття подвійної кари в карцері, той самий «пахан», побачивши його, зігнав з нижніх нар одного зі своїх і призначив це місце Даниловичу. У камері також мовчав. І цю його мовчанку шанували. Але з поголосок, які ходили у Канську, виникало, що готується численний етап на Колиму. Чув також, що про Колиму розповідали. Був упевнений, що його Колима не обмине.

Надійшла зима. Навіть як на сибірські умови винятково сувора. Мабуть, тому колимський етап відклали до весни. Але нема чого тримати у в’язниці до весни стільки дармоїдів, марнувати стільки робочої сили. В околиці Канська гулагів також було чимало. Почалися етапи. Данилович потрапив до Тайожного над Каном. Це була ріка, яка впадала до Єнісею, величиною нагадувала Пойму. З Канська гнали їх пішою колоною, яку стерегли вартові з собаками. «Крок вправо, крок вліво і стріляю без попередження». І траплялося, що конвоїри стріляли. Ось так, для профілактики. Або навіть для розваги. Наприклад, хворого на понос доходягу, якому один вартовий великодушно дозволив відійти на обочину, другий, який йшов позаду конвою, застрелив. Труп кинули на сани, що їхали за колоною, бо конвоїрів рахунок мусив узгоджуватись.

Гулаг у Тайожному був скоріше невеликим сезонним підтабором. Три нужденні бараки з одноповерховими нарами. Їдальня. Склад для знаряддя. Навіть бані не було. Фельдшер приїжджав з недалекого селища. Лише будиночок комендатури був солідним, модриновим, теплим. Ціла в’язнична зона огороджена плотом з колючим дротом. Чотири сторожові башти. Собаки. Робота при зрубі тайги. Підхід до зрубу з кожним днем все дальший. Харчування гидке з найгидкішого. Бригада, блатні — обкрадали в’язнів, як тільки могли. Комендант, бочкоподібний комісар НКВС Сідорін, жив у селищі, а гулаг інтересував його настільки, що постачав його сім’ю краденими продуктами, а як треба, дармовими робітниками. Ну й пильнував, щоб норма була виконана, бо інакше начальство у Канську не буде ним задоволене.

Гулагом щодня розпоряджався «кум». А був ним комісар НКВС Лопухін, пристойний тридцятирічок, з бездоганним силуетом професійного військового. Принаймні створював такий вигляд. Унтер-офіцери і вартові уникали його, як могли, бо, незважаючи на присутність в’язнів, Лопухін вимагав від них ставати струнко, салютувати і чимось подібним гратися у військо. Але відбувалося це тоді, коли Лопухін був тверезий. А це бувало рідко. Траплялися з ним навіть типові для закоренілих алкоголіків кількаденні запої. Але і тоді не покидав його дух енкаведиста-слідопита. Табірна поголоска повідомляла, що Лопухін, у якому бачали чудового енкаведиста, був за якісь провини покараний переведенням до Тайожного. І ще дійшло до Даниловича, що Лопухін з якихось причин особливо відіграється на в’язнях-поляках. А що не були це тільки поголоски, Данилович незабаром переконався.

Кожного з новоприбулих «кум» викликав на розмову. Переглядав папери в’язня, приглядався до нього і попередньо класифікував, для чого той міг би йому тут стати у пригоді. Під час першої розмови з Даниловичем комісар Лопухін був похмурий і роздратований. Данилович увійшов, затримався біля порога. Комісар зиркнув на нього з-під лоба і продовжував перегортати папери. Через хвилину відсунув, навіть відкинув їх з явною злістю.

— Поляк?!

— Поляк.

— Ну, ну... — дивився на Даниловича похмуро й грізно. — Ти знаєш, що мені тут про тебе пишуть? — показав на папери.

Данилович знизав плечима.

— Пишуть про тебе: «Данилович, возможно, польскій офіцер...» Ти є офіцером?

— Я не є офіцером.

— Не є, говориш? А це ще буде видно... Всьо! — зі злою гримасою показав Даниловичу двері.

І перед його відходом докинув:

— Вважай, пане поляче, що зі мною то ти собі краков’яка не потанцюєш.

Як у всіх гулагах, так і у Тайожному можна було зустріти представників усіх національностей і племен Радянського Союзу. Поляків було кільканадцять, а брали переважно з таких, як Данилович, «спєцпєрєсєлєнцев». Було серед них двоє військовополонених з вересневих боїв, які, додатково засуджені, потрапили до сибірських гулагів. Такого голоду, який панував у Тайожному, Данилович до цього часу не пережив. При каторжній роботі виснажені голодом люди падали, як мухи. Вранці миска водянистого супу. З цією мискою треба було витримати до вечора. Ввечері знов трохи супу, а часом оселедець, якого хрумали відразу, з хвостом, головою і кістками. Щоденна, ледве-ледве двістіграмова порція темного, кислуватого хліба. Хліб їли окремо, щоб тільки продовжити смакування. А сильніший та відважніший в’язень ховав його старанно за пазуху, щоб потім на самоті, сховавшись, всосати його в бараку. Голод і тільки голод, є тим надлюдським паном, якому опертися неможливо. Людина, виснажена голодом, з часом перестає бути подібною до людини. Немає в неї ні для кого ані крихітки жалості, серця, милосердя. Щоб тільки заспокоїти голод. Свій голод, голод, голод...

Суботній вечір. Завтра вільна неділя. Траплялася їм часом така. Данилович лежав на нарах і поглядав на мигаючий у грубці вогонь. Якщо навіть про щось у цю хвилину думав, то, мабуть, про те, що завтра не мусить іти на роботу і майже протягом цілого дня може на цих нарах пролежати. Виспатися досхочу. Може, Наталка йому присниться? Хоч останнім часом, щораз частіше й настирливіше, снилися йому тільки величезні калачі, які мама щотижня пекла в Червоному Яру.

До нар підійшов посильний і шарпнув задуманого за плече.