Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Ти Данилович?
— А в чому справа?
— Ти маєш прибути до «кума». Але зараз же, бігом, бо не любить чекати.
Викликає, то викликає. Байдуже навіщо. Після тої першої розмови Данилович зустрічав комісара Лопухіна рідко. Той вже більше не викликав його. Але, видно, добре запам’ятав його, бо при будь-якій зустрічі запитував його з іронічною посмішкою це ж саме:
— Ну як там, пане офіцере? — Останні два слова розтягував і надмірно акцентував. І відходив, не чекаючи на відповідь.
Мабуть, тому серед блатних Юрій мав прізвисько «офіцер». Трясучись від холоду, волікся вузькою стежкою між заметами. Мороз під вечір був лютий. Вогник у кімнаті «кума». Постукав.
— Вхаді!
Вже з першого погляду було видно, що Лопухін на підпитку. На столі стояла почата пляшка горілки, відкрита жерстянка «свіной тушонкі», шматок хліба на газеті, цибуля. У кімнаті було тепло, майже жарко. Мабуть, це тепло, а може запах їжі запаморочили Юрію голову. Зняв шапку і витер іній з обличчя.
— З’явився згідно з наказом, пане комісаре.
— Оце справжній рапорт! Відразу видно, що то прийшов польський офіцер. Якби так ще дати тобі червоні чоботи з халявками, штани рейтузи... Сідай, пане Даниловичу, — показав табуретку. — Тут ближче до столу присунься.
Лопухін встав, сягнув до шафки по другу склянку, наповнив її та поставив перед Даниловичем.
— Ну, вип’ємо, пане офіцере, щоб розігрітися. Мороз, мабуть, на дворі диявольський?
— Мороз. Але я не є офіцер.
— Ну то до дна.
Лопухін пив горілку. Смакуючи, дрібними ковтками. Мозок Даниловича працював на повних оборотах. Чого він хоче? Яке лихо надумав? А біс з ним! Узяв склянку, рука його тремтіла, так давно не пив горілки. Підніс склянку до рота і вихилив її кількома ковтками.
— Закусив ай, — показав комісар на стіл, а сам сягнув по цибулю і кусав її, як яблуко. Данилович зробив це ж саме, але з ясен, прожертих цингою, почала сочитися кров. Злизнув її та ковтав разом з пекучим смаком цибулі.
— То кажеш, Даниловичу, що ти не офіцер?
— Не офіцер, пане комісаре. Я тільки унтер-офіцер, капрал.
— Капрал... У тридцять дев’ятому на війні був?
— Був.
— З нами воював?
— Ні. Німці взяли мене в неволю, а потім пустили додому, я повернувся на Поділля.
— Скажемо, що це правда... А ти їж, їж, не соромся, сьогодні ти мій гість.
Лопухін грубо намазав скибку хліба консервами і подав Юрію. Узяв майже автоматично. Звірячий голод домагався їжі. А хліб був уже в його руці. Їв. Цю скибку пожер би миттю, але останком сили волі кусав повільно, по малому шматочку. Лопухін щораз більше п’янів, видно раніше чимало випив. Знов налив у склянки.
— А ти знаєш, Даниловичу, що я у тридцять дев’ятому визволяв Західну Україну? Ти звідки за походженням?
— З Поділля, Заліщики...
— А місто Львів знаєш?
— Я ніколи там не був, — на всякий випадок збрехав.
— Жал куп. Пірне місто. А які дівчата!.. «Прашу панєнкі, цалує ручки...»А ти знаєш, що я на війну з поляками пішов добровольцем? Не знаєш, бо й звідки... Ненавиджу вас, поляків! Ти розумієш мене? Ненавиджу!.. Гівно, розумієш. Боїшся мене тепер, і тільки... Не бійся, Лопухін не такий, в нього своя честь є. Пий, їж, сьогодні ти мій гість... Пий, пий!.. А знаєш, чому вас ненавиджу? Ви вбили мого батька!.. Йшов разом із Будьонним у двадцятім році. То ваші улани закололи мого батька списами... Ми залишилися з матір’ю сиротами. Мені тоді було дев’ять років. Був найстаршим. Біда, голод... Через вас, через поляків! Дурниці говорю? Ти не був сиротою, то не знаєш: голод, сморід і убогість... — Лопухін протер очі рукавом. Наливаючи, хлюпнув горілкою по столі. Пив сам, не оглядаючись на Даниловича. І виголошував монолог: — Мстити вам, білополякам, до кінця життя я заприсягся за батька і за мою вшиву сирітську долю... Ти знаєш, Даниловичу, скількох я ваших... оцими руками!.. ти був у Львові? Не був. Ну й х... з тобою. А я був! І тих ваших елегантних офіцериків цілими колонами, як худобу, ми гнали під штиками... А я тільки їх питав, який з нами у двадцятому році воював... Оцими руками таких скурвих синів, мов вошей, я душив... Ти є офіцером чи ні? Ну, говори! Говори, Даниловичу, бо тобі зараз кулю в лоб всаджу...
Лопухін почав мацати, шукаючи пістолета, але не мав його при поясі. Встав, щоб сягнути до шафи, але п’яний зсунувся на крісло. Данилович не знав, що робити. Лопухін опер голову на руки і буцімто дрімав. Раптом подивився жахливо-тверезо і спокійним, тихим голосом сказав:
— Іди вже звідси, Даниловичу. І нічого собі по сьогоднішньому вечорі не обіцюй. Мені захотілося з поляком поговорити, ось і все. Поки що не можу тебе ні на