Стоїк - Теодор Драйзер

У неділю вранці Ковпервуд, прокинувшись, відчув себе значно гірше, ніж напередодні. І коли він одягся за допомогою свого лакея, то був уже зовсім знесилений; тож довелося знову лягти в ліжко на весь день. Спочатку його супутники — Джеймісон, його помічник містер Гартлі і лакей Фредериксон, — думали, що Ковпервуд просто відпочиває, і зовсім не тривожилися. Але ближче до вечора він попросив Джеймісона викликати судового лікаря, бо відчув себе вже зо­всім зле. Доктор Кемден після огляду вирішив, що перед ним справді хворий з температурою 39,7, і порадив сповістити його особистого лікаря, який мав зустрічати пароплав з каретою «швидкої допомоги».

Почувши це, Джеймісон на власний страх і ризик телеграфував Ейлін, що її чоловік дуже хворий і що його треба буде відвезти з пароплава каретою «швидкої допомоги», і просив вказівок — як бути далі. Ейлін негайно відповіла, що будинок містера Ковпервуда зараз перебудовується, розширюється картинна галерея, усюди надзвичайний шум і безладдя, а тому найрозумніше — відвезти містера Ковпервуда до готелю «Волдорф-Асторія», де можна буде забезпечити йому належний догляд і де йому безсумнівно буде зручніше.

Після того як доктор Кемден полегшив стан Ковпервуда за допомогою морфія, Джеймісон повідомив йому зміст телеграми Ейлін.

— Так, це буде краще, — слабким голосом погодився Ковпервуд, — замовте для мене номер.

Усі його плани були зруйновані, і про що б він не думав — усе викликало в ньому почуття безмежної утоми. Що буде з його будинком! З картинною галереєю! З лікарнею, яку він збирався побудувати! І ще ж треба було повернутися до Лондона і до будівництва метрополітену! Раптом він відчув, що більше не хоче думати ні про що і ні про кого, крім Береніс.

Так він пролежав до ранку, коли пароплав увійшов у нью-йоркський порт і став пришвартовуватися. Навколо знявся галас, гуркіт, усе прийшло у рух, і Ковпервуд зрозумів, що вони прибувають.

Тим часом доктор Джеймс, найнявши лоцманський човен, під’їхав до борту «Імператриці», що все ще стояла на далекому рейді, і після розмови з доктором Кемденом і Джеймісоном про подальші плани, відправився в каюту Ковпервуда.

— Вітаю, Френку! Це я — Джефф! — проголосив він. — То як ви себе почуваєте? Я думаю, це все одразу пройде, як тільки я дам вам потрібні ліки. Але насамперед вам не слід ні про що тривожитися. Просто залиште все мені, вашому старому приятелеві часів Монте-Карло.

— Я знав, що якщо ви прийдете, Джеффе, — слабким голосом сказав Ковпервуд, — усе буде гаразд.

І він тепло потиснув руку лікаря.

— Ми вирішили перевезти вас до «Волдорфа» у кареті «швидкої допомоги», — продовжував Джеймс. — Адже ви не заперечуєте? Так справді буде краще, вам буде набагато легше перенести переїзд, от побачите.

— Гаразд, я не заперечую, — відповів Ковпервуд. — Тільки зробіть так, щоб мене не чіпали репортери, принаймні поки я не влаштуюся в готелі. Я не певен, що Джеймісон зуміє впоратися з ними.

— Довіртеся мені, Френку. Я про все подбаю. Для вас зараз головне — лежати і мовчати, поки я не прийду пізніше і ми поговоримо. А зараз піду займуся справами.

У цю хвилину до каюти ввійшов Джеймісон.

— Ходімо, Джеймісон, — сказав Джеймс. — Насамперед нам треба побачити капітана.

І вони разом вийшли з каюти.

За три чверті години кареті «швидкої допомоги», що очікувала неподалік від порту, було дозволено дати задній хід і під’їхати до виходу № 4, де було так безлюдно, немов усі вже зійшли на берег і на кораблі не залишилося жодного пасажира. Два санітари з полотняними ношами пройшли за Джеймісоном до каюти Ковпервуда й перенесли його до карети. Дверцята зачинилися, водій подзвонив у гонг, і автомобіль рушив; у цей час поміж репортерами, що стояли купкою по­близу, пролунали здивовані вигуки:

— Ти щось розумієш? Цього разу нас перехитрили! Хто це був?

Спроби довідатися, хто ж це так серйозно хворий, що довелося викликати карету «швидкої допомоги», ні до чого не привели, доки один з репортерів згадав, що хвалився тим, що мав знайому доглядальницю на пароплаві, повернувся з повідомленням: невідомий хворий був не хто інший, як Френк Алджернон Ковпервуд, знаменитий фінансист. Але що в нього за хвороба і куди його відвезли, про це належало дізнатися. Один із репортерів запропонував довідатися це в місіс Ковпервуд, і негайно кілька людей кинулися до найближчого телефону, щоб розпитати Ейлін, чи правда, що її чоловіка відвезли з «Імператриці» каретою «швидкої допомоги», і якщо так, то де він тепер. Це вірно, відповіла вона, він хворий і його, зрозуміло, відвезли б на П’яту авеню, але річ у тім, що особняк зараз перебудовується, щоб вмістити найбагатшу колекцію живопису й скульп­тури, яка все ще поповнюється й згодом стане власністю міста Нью-Йорка. А поки що містера Ковпервуда згідно з його бажанням відвезли до «Волдорф-Асторії» — там йому буде забезпечено спокій і турбота, що в його будинку зараз неможливо.

Тож до першої години того ж дня новини про прибуття Ковпервуда, його хвороби й про те, де він перебуває, були вже у кожній газеті, хоча за розпорядженням доктора Джеймса без його письмового дозволу до Ковпервуда не пропускали жодного відвідувача, і хворий знаходився під опікою трьох доглядальниць.

Одначе Ковпервуд, розуміючи, що до Береніс можуть дійти тривожні звістки про його хворобу, попросив доктора Джеймса надіслати їй наступну телеграму на пароплав, адже вона усе ще перебувала в дорозі:

«Повідомлення про мою хворобу дуже перебільшені. Роби все, як умовилися. Доктор Джеймс дбає про мене. Він скаже тобі, що робити. З любов’ю Френк».

Звістка була сумна і дуже засмутила Береніс, і її трохи утішило те, що Ковпервуд зміг телеграфувати, щоб заспокоїти її. Але її мучила непевність щодо хвороби. У всякому разі, як би це не скінчилося, її місце — поруч із ним.

Однак надвечір, коли вона проходила повз салон, вона побачила на дошці для повідомлень звістку, що її по-справжньому налякала: