Стоїк - Теодор Драйзер

— Звичайно, любий, якщо ти цього хочеш, — відповіла Береніс. — І мені буде спокійніше, якщо ти будеш поруч зі мною.

— І ще одне, Беві, — продовжував Ковпервуд. — Скажи Джеймісону, нехай телеграфує до Нью-Йорка докторові Джефферсону Джеймсу. Це мій давній лікар і старий друг. Попроси його приїхати до Лондона, якщо він може. Передай Джеймісону, що це конфіденційно й має бути зашифроване. Він може послати телеграму на адресу Нью-йоркського медичного товариства.

— Тож ти й сам почуваєш, що з тобою щось негаразд?

У її голосі чулася тривога.

— Ні! Принаймні не так уже погано, але ж ти сама бачиш: я досі не знаю напевно, що зі мною. Крім того, що стосується моїх публічних справ, це може налякати будь-кого, а особливо моїх акціонерів і інвесторів — адже я впав так несподівано і без будь-якої видимої причини, хоча, можливо, просто я вчора з’їв і випив зайвого. Але мені справді ніколи ще не було так зле. Тому я й хочу побачити Джефферсона. Він уже з’ясує, у чому справа, і скаже мені правду.

— Френку, — перебила його Береніс, — але ж ти так і не розповів мені, що сказав тобі востаннє доктор Вейн. Який висновок зробили фахівці?

— А-а, Вейн сказав, що біль міг бути пов’язаний з Брайтовою хворобою, тільки він не був певен, оскільки Брайтова хвороба буває або хронічна, або гостра. А в мене ні те, ні інше. Він сказав, що треба почекати і подивитися, чи не з’являться якісь більш певні симптоми, а вже тоді фахівці зуміють по­ставити правильний діагноз.

— Якщо так, то доктор Джеймс неодмінно повинен приїхати. Я скажу Джеймісону, щоб він завтра ж надіслав телеграму. І, я впевнена, що Прайорс-Коув — це для тебе зараз найкраще місце, поки доктор Джеймс не скаже, що з тобою все гаразд.

Після цього вона підійшла до вікна, опустила штору і вийшла, попросивши Ковпервуда спробувати заснути, поки вона зробить все необхідне для від’їзду наступного ранку. Але цілий день її не відпускала думка, що ж насправді з Френком, і хоча вона намагалася видаватися спокійною, але не могла позбутися внутрішнього тремтіння.

— Ви цілком маєте рацію, моя люба, — зауважив Стейн, коли Береніс повідомила його, що вони вирішили їхати до Прайорс-Коув. — Я певен, що це подіє заспокійливо на містера Ковпервуда, як це дуже часто бувало зі мною. До того ж там ваша матінка, і вона допоможе вам. З вашого дозволу, вранці сам відвезу вас. Містер Ковпервуд надзвичайно багато значить для мене, а тому я маю особисто потурбуватися, щоб усе було зроблено для його комфорту й швидкого одужання.

Розділ 62

Унаслідок цих подій днів через десять до Прайорс-Коув прибув доктор Джеймс; побачивши Ковпервуда, що зручно влаштувався в спальні, яка виходила вікнами на Темзу, він зупинився у дверях і сказав:

— Еге ж, Френку, я бачу, ви не такий уже й хворий, якщо можете милуватися чудовим краєвидом у цьому вікні. Мені так і муляє запропонувати вам поїхати до Нью-Йорка, а я тут відпочив би після випробувань подорожі сюди. Я вже стільки років мрію про канікули.

— Вам не сподобалася подорож через океан? — запитав Ковпервуд.

— Я ще ніколи так не радів зміні обстановки. Поїздка була чудовою, океан як дзеркало. З нами разом їхала трупа мене­стрелів, і було дуже весело. Між іншим, вони направлялися у Відень, і половина з них були неграми.

— Усе той же Джефф! — прокоментував Ковпервуд. — Господи, до чого ж приємно знову вас бачити! Скільки разів я думав, от якби ви були тут і могли подивитися на дивацтва цих англійців.

— Усе в них не так як треба, чи не так? — пожартував Джеймс. — Але час розповісти мені, що у вас тут трапилось, і давайте від самого початку: де ви були і чому вас посадили під арешт?

І Ковпервуд не кваплячись, докладно розповів Джеймсу про всі випадки, що сталися з ним після повернення з Норвегії, а також про те, що сказав доктор Вейн і фахівці.

— Ось чому я й хотів, щоб ви приїхали, Джеффе, — сказав він, завершуючи. — Я знаю, ви скажете мені правду. Фахівці думають, що це Брайтова хвороба. Запевняють навіть, що я проживу роки півтора, не більше; втім, доктор Вейн зауважив, що висновки фахівців не завжди бувають правильні.

— Це вірно! — енергійно підтвердив доктор Джеймс.

— Думка доктора Вейна, мабуть, завчасно мене заспокоїла, — продовжував Ковпервуд. — Але невдовзі я був у гостях у лорда Стейна, і зі мною стався неприємний випадок, про який я вам говорив. Мені раптом стало важко дихати, і я навіть не міг без сторонньої допомоги вибратися з кімнати. Тоді я вже засумнівався в діагнозі Вейна. Але тепер, сподіваюся, ви скажете мені правду і направите на вірний шлях.

Доктор Джеймс підійшов до Ковпервуда й поклав обидві руки йому на груди.

— Тепер дихайте якомога глибше, — сказав він, і Ковпервуд, набравши повітря в легені, глибоко зітхнув. — Ага, зрозуміло, невелике розширення шлунка. Доведеться прописати вам щось проти цього.

— Як ви думаєте, це може бути небезпечна хвороба, Джеффе?

— Не поспішайте, Френку. Адже мені треба зробити деякі дослідження. А зараз я вам от що скажу: вас уже оглядали двоє лікарів і троє фахівців і від них ви знаєте, що ваша хвороба, можливо, смертельна, а може, й ні. Але ви знаєте, як далеко від можливого до неможливого, від певного до непевного і яка велика різниця між хворобою і здоров’ям. Наскільки я можу зараз судити з вашого вигляду і враховуючи ваш загальний стан, ви можете прожити ще кілька місяців, а то й кілька років. Дайте мені час повозитися з вами, обміркувати, що вам найкраще допоможе. Завтра рано-вранці я знову навідаюся до вас і тоді вже зроблю повний огляд.

— Заждіть хвилину! — вигукнув Ковпервуд. — Я розпорядився, щоб ви жили тут, з нами: зі мною, моєю підопічною міс Флемінг і її