Стоїк - Теодор Драйзер

— Гаразд! Гаразд! — закричав Ковпервуд. — Якщо в мене вистачить сил, я поїду. Але якщо нічого путнього із цього не вийде, я притягну вас до суду за невиконання обіцянки!

— Авжеж! — відгукнувся Джеймс.

За три тижні лікування під постійним наглядом доктора Джеймса, який оселився у Прайорс-Коув, Ковпервуд справді став відчувати себе набагато краще, і Джеймс вирішив, що пацієнт достатньо одужав, аби відправитися в запропоновану подорож.

Однак Береніс, хоч і раділа покращенню здоров’я, була стурбована самою ідеєю цієї поїздки. Вона добре розуміла, що слухи про смертельну хворобу Ковпервуда можуть зруйнувати всі його економічні плани. Але любов до Ковпервуда змушувала її тривожитися. Вона не могла не боятися того, що раптом ця подорож виявиться зовсім не такою корисною і сприятливою, як уважають Френк і доктор Джеймс. Але Ковпервуд переконав її, що їй нема про що турбуватися, адже він почуває себе краще, а план доктора Джеймса — просто ідеальний.

Вони відплили наприкінці наступного тижня. І, зрозуміло, лондонська преса негайно сповістила, що Френк Ковпервуд, якого ще недавно вважали серйозно хворим, очевидно зовсім видужав і навіть може дозволити собі розважальну поїздку по Європі. Дещо пізніше газети повідомляли також про перебування Ковпервуда в Парижі, Будапешті, Карлсбаді, Відні й, нарешті, Монте-Карло, казковому Монте-Карло. Цій останній новині преса приділила особливу увагу, говорячи, що «незламний Ковпервуд, про чию хворобу повідомлялося недавно, обрав місцем своєї розваги й відпочинку Монте-Карло».

Однак після повернення Ковпервуда до Лондона репортери засипали його вельми відвертими питаннями. Один кореспондент запитав прямо:

— Містере Ковпервуд, чи є хоч частка істини в чутках, що ви серйозно хворі?

— Насправді, хлопче, — відповів Ковпервуд, — я занадто багато працював і мені знадобилося відпочити. Мій приятель-лікар супроводжував мене під час цієї подорожі: от ми з ним і тинялися по Європі.

Він від душі розреготався, коли кореспондент «Ворлд» запитав, чи правда, що він заповів свої безцінні колекції картин нью-йоркському музею мистецтв.

— Якщо люди хочуть знати, що написано в моєму заповіті, — сказав він, — їм доведеться почекати, поки мене не накриють дерном. Я можу тільки сподіватися, що їх милосердя не поступається їхній цікавості.

Ці відповіді дуже потішили Береніс і доктора Джеймса, коли вони читали їх, сидячи на широкій галявині у Прайорс-Коув. І хоча доктор постійно пам’ятав про те, що його чекає у Нью-Йорку його практика, дружня увага, якою оточували його не тільки Ковпервуд, але й Береніс, усе більше підкоряла його. Обоє були безмежно вдячні йому — адже він, схоже, справді повернув Ковпервуду здоров’я й сили. І коли Джейм­су прийшов час їхати, усі троє були схвильованими, бо відчували себе своєрідним колом однодумців.

— Просто не знаю, що й сказати вам, Джеффе, — говорив Ковпервуд, коли вони втрьох підійшли до трапа пароплава, на якому мав відплисти доктор Джеймс. — Якщо я можу щось для вас зробити, наказуйте. Я ж прошу лише про одне: щоб наша дружба лишалася такою самою, якою була в минулому.

— Не треба ніяких винагород, Френку, — перебив його Джеймс. — Те, що я знаю вас стільки років, — ось моя нагорода. Навідайтесь до мене в Нью-Йорку, коли матимете час. Чекатиму. До зустрічі!

І підхопивши свою валізу, він додав:

— Що ж, друзі, кораблі нікого не чекають!

Він з посмішкою ще раз потиснув руки Береніс і Ковпервуду й змішався з юрбою, що сходила на пароплав.

Розділ 64

Після від’їзду доктора Джеймса Ковпервуд побачив, що за час його відсутності нагромадилося чимало справ, на які доведеться витратити місяці напружених зусиль і уваги. Необхідно було зайнятися і деякими особистими справами, зо­крема, Ейлін написала йому, що хоча перебудова їх будинку відбувається під наглядом архітектора Пайна, їй здається, що краще б йому якомога швидше повернутися до Нью-Йорка, ознайомитися із планом у цілому, або прийняти його, або відхилити, поки не пізно. Вона не була впевнена, чи вистачить в новій галереї місця для картин, які він за останній час додав до своєї колекції. Звісно, вона поважає думку містера Касберта як експерта, але інколи їй здається, що Ковпервуд сам у жодному разі не погодився б із ним, якби був тут, у Нью-Йорку.

Ковпервуд розумів, що це не можна залишити без уваги. Однак він відчував, що зараз навряд чи може дозволити собі поїздку до Нью-Йорка. Надто багато нагальних справ, пов’язаних з будівництвом метрополітену, — і велика політика, і практичні дріб’язки — вимагали його особистої участі. Щоправда, лорд Стейн, який часто відвідував Ковпервуда, запевняв його, що тепер, напевно, усе піде гладко, тим більше, що Стейн сам був зацікавлений у цій справі і тому докладав усіх зусиль, аби усунути тертя між різними учасниками підприємства. Одужання Ковпервуда його надзвичайно втішило, і він зітхнув з полегшенням.

— Одначе, Ковпервуде! — сказав він йому в перший день повернення, — ви чудово виглядаєте! Як вам це вдалося?

— Не мені, — відповів Ковпервуд. — Це все мій старий приятель Джефф Джеймс. У минулому він декілька разів витяг мене, коли я сильно захворів, а зараз врятував мене від фінансового краху.

— Це вірно, — погодився Стейн. — Ви справді спритно провели публіку.

— Це була ідея Джеффа. Він не тільки потягнув мене в цю подорож, щоб усунути підозри й вгамувати чутки, але попутно ще і вилікував, — сказав Ковпервуд.

Ще одна справа, яка вимагала в той час уваги Ковпервуда — необхідність домовитися про спорудження склепу з Рексфордом Линвудом, одним із трьох американських архітекторів, рекомендованих Джеймісоном. Ковпервуд звернув увагу на Линвуда через його роботу на конкурс на кращий проект пам’ятника губернаторові одного з Південних штатів. У його проекті на одній зі стін склепу була зображена хатина, де народився губернатор, а біля підніжжя величезного, порослого мохами дуба — силует коня, його вірного супутника в битвах Громадянської війни. Ковпервуд був глибоко зворушений пафосом і простотою задуму.

Сам архітектор йому також одразу сподобався. Дивлячись на Линвуда через свій