Стоїк - Теодор Драйзер

Як Ковпервуд пояснив Линвуду, склеп мав бути споруджений у дусі греко-римської архітектури, але не суто класичної. Радше це мала бути певна модифікація з додаванням нових оригінальних деталей. Це мала бути масивна споруда — Ковпервуду завжди подобався простір — з темно-сірого граніту. В одній зі стін нехай буде прорізано вузьке вікно, а в іншій — двоє важких бронзових дверей, що ведуть всередину склепу, де повинно бути місце для двох саркофагів. Линвуд схвалив цю ідею і був явно задоволений наданою йому можливістю спорудити такий склеп. Слухаючи Ковпервуда, він одразу зробив кілька ескізів, і тому це дуже сподобалося. Вони домовилися про умови контракту, і Ковпервуд запропонував Линвуду негайно приступити до роботи. Збираючи зі столу свої ескізи і ховаючи їх у портфель, архітектор раптом зупинився й подивився на Ковпервуда.

— Послухайте, містере Ковпервуд, — сказав він перед тим як піти, — судячи з вашого вигляду, я певен, що вам ще дуже довго не знадобиться склеп. Принаймні я щиро на це сподіваюся.

— Дуже вам вдячний, — сказав Ковпервуд. — Але не надто на це розраховуйте.

Розділ 65

У цей період Ковпервуд упродовж дня жив думкою про повернення ввечері до Прайорс-Коув і до Береніс. Уперше за багато років він насолоджувався простими радостями відчуття справжньої домівки — місця, де завдяки Береніс усе, починаючи від гри в шашки і закінчуючи невеличкою прогулянкою берегом Темзи, наче набувало глибини і значення, так що Ковпервуду хотілося, щоб це тривало вічно. Навіть старість була б не таким вже випробуванням, якби вона плинула так, як зараз.

Але одного дня десь місяців через п’ять після того, як він повернувся до справ, Ковпервуд, сидячи у себе в кабінеті за листом до Ейлін, раптом відчув такий гострий біль, якого ще жодного разу не відчував за весь час своєї хвороби. Наче хтось устромив йому гострий ніж під ліву нирку, повільно його повернув, і біль миттєво віддався в серце. Ковпервуд спробував піднятися із крісла, але не зміг. Як і тоді, в Трігезалі, в нього перехопило подих, і він був не в змозі навіть поворухнутися. Пройшло кілька хвилин, біль став заспокоюватися, і Ковпервуд зумів дотягтися до дзвінка, щоб викликати Джеймісона. Він уже зібрався натиснути кнопку, але передумав і зняв руку із дзвінка: очевидно, вирішив він, про такі гострі приступи болю його попереджали лікарі, запевняючи, однак, що вони не є фатальними. Кілька хвилин він сидів не рухаючись, украй пригнічений усвідомленням того, що хвороба не пройшла і саме так колись усе скінчиться. І найгірше було те, що це нікому не можна було довірити. Досить одного слова, щоб публічна ситуація навколо нього і його справ знову втратила певність. А Береніс! Стейн! Ейлін! Газети! І знову багато-багато днів у ліжку!

Насамперед, подумав він, потрібно повернутися до Нью-Йорка. Там він буде поруч із доктором Джеймсом, а також зможе знову побачитися з Ейлін і поговорити з нею про всі проблеми, що її непокоять. Якщо він скоро помре, треба навести лад у деяких справах. Що ж до Береніс, він, не повідомляючи про останній напад болю, просто скаже, що йому необхідно повернутися до Нью-Йорка і що він хоче, щоб вона поїхала також.

Прийнявши таке рішення, Ковпервуд дуже обережно піднявся з крісла і за кілька годин уже був у Прайорс-Коув; він усіляко намагався не подавати взнаки, що з ним щось не так. Але після обіду Береніс, у якої в цей день був надзвичайно гарний настрій, запитала, чи все в нього гаразд.

— Та не зовсім, — відповів він. — я одержав листа від Ейлін, де вона скаржиться на те, як ідуть справи в Нью-Йорку — перебудова будинку і таке інше. Вона вважає, що не вистачить місця для картин, якими я поповнив свою колекцію. Вона запрошувала фахівців, окрім Пайна, подивитися, чи це так, і дехто згодний з нею. Я починаю думати, що маю поїхати туди і не тільки через це, а ще й через позови у зв’язку з позиками, які я одержав у свій останній приїзд.

— Ти певен, що досить зміцнів для такої подорожі? — запитала Береніс, із тривогою дивлячись на нього.

— Цілком, — відповів Ковпервуд. — Я вже багато місяців не почував себе так добре. Та й час від часу мені необхідно поновлювати контакти в Нью-Йорку.

— А що зі мною? — із занепокоєнням запитала вона.

— Ти, звичайно, поїдеш зі мною, зупинишся в готелі «Волдорф», звісно, під чужим ім’ям.

Після цієї відповіді вираз смутку зник з обличчя Береніс.

— Але на різних пароплавах, як завжди?

— На жаль, так буде краще, хоч мені важко й подумати про це. Ти надто добре знаєш, люба, як небезпечний для нас газетний галас.

— Так, знаю. Я розумію тебе. Якщо потрібно, то потрібно, а я виїду негайно за тобою наступним пароплавом. Коли ми відправляємося?

— Джеймісон сказав, що найближчий пароплав відпливає в середу. Будеш готова до того часу?

— Я буду готова хоч завтра, якщо потрібно, — відповіла Береніс.

— Люба! Ти завжди так охоче йдеш мені назустріч, завжди намагаєшся допомогти!.. Просто не знаю, яким би було моє життя без тебе...

Береніс підійшла до нього, міцно обійняла його і прошепотіла:

— Я люблю тебе, Френку. То чому ж мені не робити все, щоб допомогти тобі...

Розділ 66

На борту пароплава Ковпервуд відчув себе по-справжньому самотнім, самотнім духовно, бо він врешті зрозумів, що ні він сам і ніхто інший нічого не знає про життя чи його творця. Тепер він відчував, що стоїть на порозі зміни, пов’язаної з усією цією великою і прекрасною таємницею, наскільки він її усвідомив.

Він телеграфував докторові Джеймсу, щоб той зустрів його на пристані, і негайно отримав наступну відповідь: «Ласкаво просимо до Нью-Йорка. Зустріну. Ваш Джефф із Монте-Карло». Це послання розсмішило Ковпервуда, і в цю ніч він спав спокійно. Лише перед сном він узяв папір і чорнило