Стоїк - Теодор Драйзер

— Беві, люба, — відповів він, обіймаючи її за талію, — тобі нема чого турбуватися. Я справді дуже багато працюю, але це вже скоро скінчиться, і мені більше не доведеться ламати голову над усіма цими ускладненнями, принаймні найближчим часом.

— Але ж чи справді добре почуваєшся?

— Так, люба, по-моєму, зі мною все гаразд. У всякому разі зараз такий момент, що дуже важливо мені самому за всім простежити.

Але в цей самий момент ще не закінчивши, він раптом зіщулився, наче пронизаний несподіваним приступом болю.

— Френку, що з тобою? Що трапилося? Це вже колись бувало з тобою? — кинулася до нього Береніс.

— Ні, люба, такого ще ніколи, — сказав він. — Але я певен, нічого серйозного бути не може.

Він дещо отямився.

— Звісно, — продовжував він, — має бути якась причина такого гострого болю. Мабуть, варто подзвонити докторові Вейну. Попроси його зайти й оглянути мене.

Береніс негайно кинулася до телефону.

Коли лікар приїхав, він був уражений, побачивши Ковпервуда настільки змученим; швидко оглянувши його і прописавши ліки, які слід було негайно почати приймати, він попросив Ковпервуда приїхати наступного ранку до нього для повного дослідження. Ковпервуд одразу погодився. Однак через тиждень, після консультації із двома кращими лондонськими фа­хівцями, яких запросив Вейн, він дійшов шокуючого висновку, що у Ковпервуда серйозна хвороба нирок, яка невдовзі може привести до фатальних наслідків. Він велів Ковпервуду лежати й приймати ліки, що мали призупинити розвиток хвороби.

Одначе за кілька днів Ковпервуд, прийшовши до доктора Вейна на огляд, сказав, що почувається краще, і апетит у нього, здається, зовсім відновився.

— У подібних випадках, містере Ковпервуд, — спокійно відповів доктор Вейн, — проблема в тому, що ця хвороба дуже непередбачувана; біль може на якийсь час припинитися. Однак це зовсім не означає, що хворий видужав або поправляється. Біль може повернутися, і тоді наші фахівці виносять категоричний і сумний вирок, який, утім, далеко не завжди буває правильний. Інколи стан хворого навіть поліпшується, і він живе ще довгі роки. З іншого боку, йому може стати й гірше, — і от через такі несподіванки з цією хворобою важко мати справу. Тепер ви розумієте, містере Ковпервуд, чому при всьому своєму бажанні я не можу вам сказати нічого певного.

Тут Ковпервуд перервав його.

— А мені здається, ви все-таки хочете мені щось сказати, докторе Вейн. І я хотів би точно знати, що саме сказали фахів­ці. Незалежно від того, наскільки це погано. У мене щось серйозне із нирками? Це захворювання справді може привести до смерті?

Доктор Вейн подивився йому прямо в очі.

— Що ж, фахівці говорять, що за умови відпочинку і відсутності важкої праці ви зможете прожити ще рік чи навіть більше. А якщо будете дуже берегти себе, дотримувати повного спокою, то проживете й довше. У вас хронічний нефрит, або Брайтова хвороба, містере Ковпервуд. Але, як я вже казав вам, фахівці не завжди бувають праві.

Цю обережну, зважену відповідь Ковпервуд вислухав спокійно і задумливо, хоча вперше за все своє життя він, що ніколи не скаржився на здоров’я, зіткнувся з новиною про ймовірно фатальне захворювання. Смерть! Імовірно, не більше року життя! І кінець усім його планам і зусиллям! Одначе, якщо судилося, то судилося, треба взяти себе в руки й прийняти свою долю.

Після візиту до лікаря Ковпервуд був стурбований не стільки власною хворобою, скільки наслідками його смерті для тих, з ким він був пов’язаний у ту чи іншу пору свого життя: Ейлін, Береніс, Сіппенз, його син Френк Ковпервуд-молодший, його перша дружина Анна, нині місіс Вілер, і їхня дочка Анна, яку він не бачив багато років, — хоча добре забезпечив її на довгий строк. Були й інші люди, про яких він відчував себе зобов’язаним подбати.

Пізніше, по дорозі в Прайорс-Коув, він увесь час думав про те, що потрібно навести лад у своїх справах. Насамперед — скласти заповіт, навіть якщо ці лікарі й помиляються. Він повинен забезпечити фінансово всіх найближчих до нього людей. А ще його дорогоцінна картинна галерея, яку він хотів лишити для публічного користування. І ще одне його сильне бажання — побудувати лікарню в Нью-Йорку. Треба щось зробити для цього. Після того як він виділить усе належне різним спадкоємцям і тим, кому він має намір зробити благодіяння, лишиться ще чимала сума для лікарні, яка надаватиме послуги найвищого рівня людям, що не мають коштів і не мають куди звернутися за медичною допомогою.

Крім того, належало ще подумати про склеп, який він хотів спорудити для себе та Ейлін. Потрібно порадитися з архітектором і замовити йому ескіз. Нехай це буде гарний і гідний мавзолей. Цим він хоч якось загладить свою неувагу до неї.

Але як бути з Береніс? Адже він не міг відкрито згадати її в заповіті. Це повело б до приватних розслідувань з боку преси і зробило б її предметом загальної заздрості. Ні, він улагодить це інакше. Він уже відкрив на її ім’я рахунок у банку, а тепер ще перетворить у готівку частину своїх облігацій і акцій і переведе їй. Це забезпечить її на майбутнє.

У цей момент екіпаж Ковпервуда прибув до Прайорс-Коув, і його тривожні думки були перервані появою Береніс, — вона зустріла його ласкавою посмішкою й негайно хотіла почути, що сказав лікар. Одначе він у своїй звичайній, стоїчній манері відмахнувся від її розпитувань, мовляв, нема про що говорити.

— Нічого серйозного, люба, — сказав він. — Невелике запалення сечового міхура, — напевно, через переїдання. Лікар виписав мені рецепт і порадив поменше працювати.

— Ну от! Я так і знала! Адже я увесь час це казала! Ти повинен більше відпочивати, Френку, а не працювати з ранку до ночі.

Але тут Ковпервуд вдало змінив тему розмови.

— До речі, про тяжку працю, — сказав він. — Нам подадуть тих голубів і пляшку якогось особливого вина, про яких ти мені казала сьогодні вранці?

— Ти невиправний! Зараз Фіні накриє на стіл. Ми обідатимемо на терасі.