Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Рита впізнала у його голосі знайому нотку, бо ті ж самі туга та жаль стискали і її груди. Вона пригадала ту ніч у «Лебеді», коли заснула в кріслі, дослухаючись до дихання Донта, що спав на ліжку поруч, і до дитини, що дрімала у неї на колінах, і вони дихали з нею в унісон. «Я могла б залишити її собі», — саме тоді ця думка проникла у її свідомість і залишилася там назавжди. Але нічого доброго з того не вийшло б. Вона була незаміжня, та ще й працювала, щоб заробити собі на життя. У Вонів дитині буде набагато краще. А їй треба змиритися і любити дівчинку на відстані.

Рита вдихнула, видихнула і силою волі примусила себе думати про інше. Вона обміркувала висновки, які зробила з оповіді Вона, і поділилася ними з Донтом.

— Хто б не був той, хто вкрав Амелію… — почала вона.

— …Він її і вбив, — завершив Донт.

— Не можна так полишити цю справу. Комусь має бути щось відомо.

— Комусь завжди щось відомо. Але кому? І що саме відомо? І чи усвідомлює цей хтось важливість того, що йому відомо?

Приголомшений цією ідеєю, Донт зупинився.

— Має ж бути якийсь спосіб… — задумливо почухав він потилицю.

Вони наздогнали Вона та Гелену, і Донт виклав їм свою ідею.

— А це спрацює? — засумнівалася Гелена.

— Хтозна.

— Не спробуємо — так і не дізнаємося, — одказав Вон.

Вони вчотирьох стояли біля будинку. Економка місіс Клер, почувши їхні кроки, спершу відчинила їм двері, але побачивши, що вони й не думають заходити, знову зачинила їх.

— Ну то як? — спитала Рита.

— Не можу вигадати нічого іншого, — визнала Гелена.

— Тоді вирішено, — підсумував Вон і звернувся до Донта. — Із чого плануєте почати?

— З драконів Кріклейда.

— З драконів? — розгубився Вон, але Гелена зрозуміла, що саме Донт має на увазі.

— Там живе бабуся Рубі! — вигукнула вона. — І сама Рубі теж!

Дракони Кріклейда

Кріклейд виявився оповитим легендами містечком. Коли вони проїжджали повз церкву на чотириколісному велосипеді, Донт вирішив розповісти Риті деякі з них.

— Легенда стверджує, — почав він, коли вони блукали вуличками міста, навантажені важким обладнанням, — якщо людині не пощастить і вона впаде з дзвіниці, то її близьких і друзів трохи відверне від горя кам'яна статуя, що одразу ж постане на місці падіння. Шкода, що мені навряд чи доведеться колись це сфотографувати.

Вони не стали зупинятися біля церкви, натомість поїхали у північному напрямку і виїхали на дорогу до селища Даун-Емпні, виглядаючи критий соломою котедж із пасікою.

— Ви маєте поїхати, прошу, — благала тоді Гелена Риту. — Без вас Донт нічого з Рубі не витягне. А вам вона довіриться. Вам усі довіряють.

Так вона й опинилася тут — сиділа позаду Донта в оточенні ящиків, що гриміли та підскакували на ямах і вибоїнах сільських доріг, і пильнувала.

— Ось там, — тицьнула Рита, помітивши обриси вуликів.

У саду вони побачили сиву жінку, що підтюпцем ішла до пасіки. Почувши привітання Рити, вона повернулась і глянула на них прозорими очима.

— Хто ви? Я вас не знаю.

— Мене звати Рита Сандей. Я хочу купити у вас меду. А ви, мабуть, місіс Вілер. Зі мною містер Донт, фотограф. Він хоче поговорити з вами про драконів — пише про них книжку.

— Книжку? Про це я не знаю… Та про драконів можу розповісти. Мені вже дев'яносто, та я пам'ятаю все, ніби то було вчора. Заходьте й сідайте, з'їжте хліба з медом і ставте свої запитання.

Вони всілися на лавці у затіненому кутку, а жінка пішла до дверей і перекинулася словом із кимось усередині. Коли повернулася, то розповіла їм усе, що знала про драконів. Їй було три чи чотири роки, коли вони з'явилися просто тут, на порозі цього котеджу. До того їх не бачили у Кріклейді сотню років, та й по тому дракони більше не з'являлися. Вона прокинулась, кашляючи від задухи, а крізь солом'яний дах до кімнати пробивалися язики полум'я.

— Я вилізла з ліжка й пішла до виходу, але мені було чути, як ззовні ревуть дракони, тож забоялася відчинити двері. Натомість підійшла до вікна. На мене звідти дивився батько. Він видряпався на дерево, попри те, що нижні гілки вже тліли, і саме дерево готове було спалахнути будь-якої миті. Батько розбив скло ногою, схопив мене і витяг із кімнати. Спуститися вниз був ще той клопіт, та коли ми дісталися землі, сусіди вихопили мене в нього і почали качати по землі. Я второпати не могла, навіщо вони це роблять! Виявилося, що на мені горить нічна сорочка. У ту мить я цього не помітила, а вони качали мене, щоб збити полум'я.

Жінка розповідала цю моторошну історію так спокійно, ніби це сталося декілька століть тому, та ще й із іншою людиною. Час від часу вони ставили їй уточнювальні запитання. Тоді вона повільно повертала бліді щирі очі до того, хто її питав, та вже було зрозуміло, що жінка нічого не бачить. Тоненька дівчина зі змореним обличчям принесла тацю з тарілкою хліба, блюдечком масла та глечиком меду, з якого стирчала ложка. Вона без емоцій кивнула гостям і повернулась у будинок, навіть не глянувши на них.

— Намазати вам масла на хліб? — запропонувала Рита.

Бабця Вілер відповіла:

— Дякую, дорогенька. Отам моя бабуся зберігала мед, — показала вона на кам'яну клуню. — У величезному бідоні, завбільшки з ванну. Вона зняла тоді з нього кришку і посадила мене голу всередину. Там я й провела решту ночі. Того року ми не продали й краплі меду. Ніхто не хотів його купувати після того, як у ньому посиділа я.

— А ви бачили драконів на власні очі? Отих, яких чули за дверима? Що б я тільки не віддав за можливість сфотографувати дракона! Ото б розбагатів!

Вона розсміялася.

— У вас були б інші справи, аніж стояти і фотографувати тих чудовиськ, якщо б ви їх уже побачили! Так, я бачила драконів. Я саме сиділа по шию в меду, коли вони відлітали. Їх були сотні, правду кажу.

Вона подивилась у небо, ніби сподівалася побачити там хоч одного.

— Уявіть собі величезних літаючих вугрів, і будете недалекі від істини. Я не побачила у них ані вух, ані очей. Луски також не було видно, та й крила такі, що сама тільки назва. Зовсім не схожі на тих драконів, яких я бачила на картинках. Довгі, темні, лискучі та прудкі. Вони звивалися і