Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

цьому тлі, підживлюване загальною невизначеністю щодо особи дівчинки, дало несподівані пізні пагони одне зернятко, яке зронили у ґрунт кілька місяців тому. Двоюрідна бабця одного з гравійників пригадала, буцімто та дитина не відображалась у воді. Троюрідний брат одного з вирощувачів хріну сказав, що все це маячня. Він-бо спостерігав, як те дитя заглядає у воду, і насправді має аж два відображення, які не відрізнити одне від одного. Це пришпорило уяву оповідачів. Вони видали одразу декілька нових історій: що в дитини немає тіні; що її тінь має обриси старої бабці, а якщо надто довго дивитися в ті її очі невизначеного кольору, то заціпенієш, а дівчинка тоді відірве від твоїх п'яток тінь і зжере її.

— Саме це зі мною і сталося! — запевняла Риту одна вдова, напхана справжніми та вигаданими хворобами. Вона тицяла пальцем у свої ноги, примовляючи:

— Відьомська дитина з'їла мою тінь!

— Краще погляньте вгору, — переконувала її Рита. — Ви бачите десь сонце?

Удова обдивилася небо.

— Пропало. Геть пропало.

— Авжеж. Сьогодні на небі немає сонця, тому ви й не бачите своєї тіні. Ото й усе.

Удова наче переконалася, та довго це не протривало. Від наступного пацієнта Рита почула, що дівчинка буцімто з'їла сонце і наслала дощ, щоб знищити жнива.

Завсідники «Лебедя» від таких побрехеньок стенали плечима. Чи є в цих історіях бодай якийсь сенс? Вони пригадали, що спочатку вона була мертвою, а потім ожила, і це не під силу жодній смертній людині, — але щоб відьомське поріддя? Це примусило їх замислитися, але не настільки, щоб підтримати цю теорію.

Згодом, ще на початку вересня, їх усіх приголомшила новина. Афіша, яку прикріпили до однієї зі стін у «Лебеді», повідомляла, що у вечір осіннього рівнодення відбудеться вистава «магічного ліхтаря». Її безкоштовно організовує містер Донт із Оксфорда на знак вдячності місцевому товариству, завдяки спритним діям якого та присутності духу він вижив після тяжких поранень дев'ять місяців тому.

— Це історія, яку розповідають у картинках, — пояснила Марго Джонатанові. — Думаю, на склі будуть картинки, і через них проходитиме світло. Правду кажучи, я не знаю точно, як це працює, тобі краще спитати у містера Донта.

— А яку нам розкажуть історію?

То був секрет.

У день рівнодення шинок закрили для відвідувачів — навіть для частих гостей — до сьомої вечора. Деякі завсідники не повірили, що їх це теж стосується; вони все одно ломились у двері й страшенно ображалися, коли їм не дозволяли зайти. Пияки почули якийсь шум усередині й побачили, що двері шинку постійно грюкають, пропускаючи дужих хлопів, навантажених великими коробками та ящиками. Тож вони пішли і розповіли іншим, що їх так і не впустили, і що в «Лебеді» готується щось грандіозне.

Донт рано почав підготовку. Він сновигав між «Колодієм» і шинком, керуючи своїми помічниками та хлопцями Армстронгів. Які контейнери брати, в якому порядку, куди їх відносити… У якусь мить йому знадобилися шість міцних чоловіків, щоб перенести великий важкий прямокутник, до того прихований під іншим вантажем. Поки вони з усіма можливими пересторогами припасовували цей вантаж і, дюйм за дюймом, несли його вгору схилом, Донт спостерігав за ними з украй напруженою увагою. Коли прямокутник нарешті занесли до шинку, всі разом полегшено зітхнули й освіжилися напоями, перш ніж перейти до переносу менш відповідальних вантажів. Тільки коли Донт й Оквели залишилися на самоті, він стягнув із цієї таємничої речі чохол, і вона виявилася величезною скляною панеллю.

— Я встановлю її отут. За завісу не можна заходити нікому. Скло в темряві майже невидиме, тож нам каліцтва ні до чого. Тепер подивімося, як сохне фарба в головній кімнаті, де буде чарівний ліхтар.

По обіді з'явилася Рита в компанії жінки, так щільно замотаної в шаль, що не видно було обличчя. Крім того, більшість Малих Марго прийшла допомагати, й одна з них привела дочку, дівчинку трьох років, якій у виставі відведена дуже важлива роль.

О пів на сьому Джонатанові довірили важливу місію — прочинити двері та запускати зацікавлених усередину. Їх усіх скеровували праворуч, до великої літньої кімнати. «Лебідь» дуже змінився. На одній зі стін з'явилось оксамитове драпування, за яким ховався вхід до зимової кімнати, а іншу стіну пофарбували в білий колір. Столи винесли, натомість розставили рядами стільці навпроти пофарбованої стіни. За місцями для сидіння на невеличкому підвищенні чекав Генрі Донт, а перед ним стояли незвичний апарат і коробка зі скляними пластинами.

У кімнату набилася сила-силенна народу. Там стояв гамір від численних розмов. Прийшли фермерські наймити й гравійники, усі без винятку завсідники з дружинами та дітьми, багато людей із сусідніх селищ, що прознали про виставу. Армстронг теж був тут, із Бесс і старшими дітьми. Він сидів із серйозним і напруженим обличчям. Армстронг уже частково знав, про що буде вистава, бо брав безпосередню участь у її підготовці. Робіна також запросили, але ніхто не дивувався його відсутності. Родина Вонів вирішила не приходити. Знаючи заздалегідь, що саме там покажуть, вони обидва погодилися, що краще їм залишитися вдома. Врешті-решт, немає жодних гарантій, що ця вигадка матиме якийсь результат. Вони зробили свій внесок, і їхня присутність там буде забезпечена в інший спосіб. Маленькі Марго рознесли глядачам сидр, і рівно о сьомій Донт виголосив невеличку вдячну промову на адресу Джо та Марго. Джо вже збирався зачинити двері, як в останню мить прибігла захекана Лілі Вайт із якимось кошиком у руках.

Лілі мусила задовольнитися табуретом у задньому ряду, адже всі стільці вже були зайняті. На коліна вона вмостила накритий червоним ганчір'ям кошик, у якому щось ворушилося. Засунула руку всередину, щоб заспокоїти цуценя, яке купила напередодні у подарунок для Енн. Собача вгамувалося. Де ж Енн? Вона обводила поглядом публіку, шукаючи голову маленької дівчинки між головами двох дорослих, та не встигла обдивитися декілька найближчих рядів, як світло притишили і кімната поринула в темряву.

Глядачі заворушилися, зачовгали ногами по підлозі, зашелестіли спідницями і відкашлялися; крізь ці звуки почулося хрустке механічне клацання і…

— Ох!

На білій стіні раптом виник Баскот-Лодж. Усі впізнали маєток Вонів, його світлий фасад, пронизаний сімнадцятьма вікнами, розташованими в такому бездоганному порядку, що здавалося, ніби під цим світло-сірим дахом царюють лише спокій і гармонія. Кілька глядачів обернулися подивитись, як зображення перенеслося з Донтової машини на стіну, але більшість була надто заворожена побаченим, щоб думати про таке.

Клац. Баскот-Лодж зникає, і на його місті постають містер і місіс Вон. Розмита фігура дівчинки між ними — Амелія у віці двох років.