Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Він краще голодуватиме сам, ніж дозволить, щоб його дітей у чомусь обділили, — пояснила вона Риті, однією рукою підсуваючи сливи ближче до сина, а іншою накладаючи хліба з сиром у тарілку чоловікові. Втім, того вже не було за столом: він вийшов із кухні, щоб налити киці молока.

Одна з дівчат Армстронгів розпитувала Риту про медичні справи та хвороби, причому вона так швидко все розуміла і виявила таку кмітливість, що лікарка мовила до її матері: «У вас тут готова медсестра». На іншому краю стола діти засипали Донта питаннями про фотографію, судноводіння та його чотириколісний велосипед.

Коли на столі залишилися самі крихти, Донт помітив, що в кімнаті посвітлішало, і виглянув за двері.

— Ви ще не прибирали у фотолабораторії?

Рита похитала головою у відповідь.

— Як гадаєте, може, варто скористатися цим чудовим світлом? Містере Армстронг, як щодо фотографії фермера за роботою? Чи зможе ваша кобила простояти сумирно упродовж десяти секунд?

— Зможе, якщо я буду поряд.

Фліт привели у двір й осідлали. Донт спостерігав за рухом хмаринок не небі. Армстронг заліз у сідло.

— Може, посадимо в кадр ще й кицю? — виникла ідея у Рити. — Де вона поділася?

Кішку знайшли, принесли та посадили на плече хазяїна.

По тому Армстронгові діти, які вже чудово розуміли, як роблять фотографію, привели в кадр собаку. Старенький пес погодився позувати на невеличкому п'ятачку між копит Фліт, там він усівся і дивився просто в камеру, як хороший собака. І коли вже наче всі були готові, Армстронг заволав зі свого сідла:

— Матильда! Без Матильди не можна!

Середульший син підскочив із місця і кудись помчав.

Хмара, яка до того непохитно висіла в небі, почала повільно соватися. Донт спостерігав за її неквапливим рухом, водночас кидаючи схвильовані погляди за ріг, куди звернув хлопець. Коли хмара набрала швидкості, він наважився заговорити:

— Я думаю, ми маємо…

Хлопець так само бігом повернувся, тримаючи щось під пахвою.

Хмара прискорилася.

Хлопець передав батькові верткий рожевий клубок плоті.

Донт скривився.

— У кадрі не можна рухатися.

— Вона не рухатиметься, — запевнив його Армстронг. — Якщо я попрошу.

Він підняв поросятко і прошепотів щось йому на вушко, а кицька підслуховувала, нахиливши голову. Армстронг перехопив порося рукою, і вся портретна група — чоловік, кобила, собака, кішка та порося — уважно подивилися в об'єктив і смирно просиділи всі п'ятнадцять секунд.

Рита разом із Бесс чекала на кухні, поки хлопці Армстронгів допомагали Донтові віднести приладдя на «Колодій». Бесс постійно зупиняла погляд на фотографіях, а Рита дивилася на них через її плече. На сімейному портреті дитина сиділа на колінах в однієї зі старших дочок. Навколо них інші п'ятеро дітей, не втримуючи радості, весело усміхалися просто в камеру. А от дівчинка, навпаки, спрямувала в об'єктив серйозний погляд. Її очі, такі бентежні завдяки невизначеному сіро-зелено-блакитному кольору, тут були позбавлені цієї властивості завдяки чорно-білій гаммі. Але Рита все одно занепокоїлася, як і тоді, коли Амелію фотографували в човні. На фотографіях у дитини був відсутній, потойбічний вигляд, який у житті менше впадав в око.

— Вона щаслива, Бесс? — із сумнівом спитала Рита. — Що ви як мати можете сказати?

— Ну, вона грається й гасає з усіма. У неї здоровий апетит. Їй подобається гуляти біля ріки, і старші щодня водять її до берега, щоб вона розглядала краєвиди та хлюпалася. — Бесс говорила одне, але її тон мав на увазі інше. — Але в кінці дня вона втомлюється. Значно дужче, ніж можна собі уявити — будь-яка діяльність удвічі виснажливіша для неї, ніж для іншої дитини її віку. У ній ніби вимикають світло, вона стає такою млявою, бідолашна крихітка, однак не засинає, а рюмсає. І ніщо не допомагає мені її втішити.

Бесс відсунула пов'язку від ока.

— А що з вашим оком? Можливо, можу якось допомогти? Я знаюся на медицині, й залюбки подивилася би його.

— Дякую, Рито, але не треба. Я закрила це своє око дуже давно. Воно мені не заважає, допоки я не дивлюся ним на людей.

— Чому ж?

— Іноді мені не подобається те, що я ним бачу.

— І що ж ви бачите?

— Які люди насправді. Коли була малою, то думала, що кожен може бачити, що в інших на серці. Не розуміла, що те, що бачу я, від інших людей приховане. Людям не подобається, коли хтось дізнається про їхню справжню натуру. Через цю властивість я не раз потрапляла в біду. Тож навчилася нікому не розповідати про те, що бачу. Розуміла тільки те, що було доступним до розуміння людині мого віку та розуму, і в цьому був мій захист. Але що старшою я ставала, то менше мені все це подобалося. Надто багато знання обтяжує. Коли мені було п'ятнадцять, я пошила собі першу пов'язку. Відтоді ношу їх постійно. Звісно, усі переконані, що я соромлюся свого ока. Думають, що приховую від них власну потворність. Але насправді то я ховаюся від їхньої бридкості.

— Яка надзвичайна здатність, — роздумливо промовила Рита. — Я заінтригована. Ви відтоді знімали пов'язку, щоб скористатися своїм даром?

— Двічі. Але тепер, коли в нашій сім'ї з'явилося це поповнення, я все частіше замислююся над тим, що варто скинути пов'язку і подивитися на неї своїм оком.

— Щоб з'ясувати, хто вона насправді?

— Ні, цього я не дізнаюся. Око підкаже мені лише, як це — бути нею.

— Воно покаже вам, чи вона щаслива?

— Так.

Вона кинула на Риту непевний погляд.

— Може, спробувати?

Вони визирнули у вікно — надворі дівчатка гралися з кицькою. Дівчата Армстронгів реготали й вишкірялися, дражнячи кицьку оберемком мотузки, який вона намагалася упіймати. Інша ж дитина спостерігала за їхнім вовтузінням без ентузіазму. Вона ніби й намагалась усміхатися, але це, вочевидь, так її втомило, що дівчинка вже терла кулачками оченята.

Бесс вийшла надвір і повернулася з дитиною на руках. Рита вмостила дівчинку в себе на колінах, а Бесс сіла навпроти. Вона перемістила пов'язку так, щоб та закрила її здорове око. На час підготовки Бесс відвернула обличчя від дівчинки. Нарешті повернула голову і вдивилась у неї своїм далекоглядним оком.

Раптом Бесс притиснула руку до рота й охнула від розпачу.

— Ні! Бідолашна дівчинка така розгублена! Вона хоче додому, до свого татка. Ой, бідне дитя!

Бесс схопила дівчинку й стала заколисувати, щоб хоч якось її розрадити. Не випускаючи дитинку, звернулася до Рити:

— Вона не наша. Ви повинні відвезти її назад до Вонів. Доправте її додому сьогодні ж.