Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд
А от у родині матері я чужинцем не був. Мені дозволяли інколи ненадовго приїздити туди під час канікул. Я зберіг добрі спогади про ті часи. Її дім був наповнений балачками та метушнею, сміхом і любов'ю. Вона була мені такою доброю матір'ю, якою тільки сміла бути; не раз обвивала мене руками і казала, що любить мене. А я був геть незвичний до такого поводження. Мені язик зав'язувався вузлом. Не знав, як обійняти маму у відповідь. Її чоловік також був непоганою людиною, хоч і завжди попереджав моїх братів і сестер притримувати язика у моїй присутності. «Роберт не звик до вашої говірки», — так він казав, коли наше спілкування ставало аж надто жвавим. Мені ніколи не хотілося від'їжджати з цього дому. Щоразу я сподівався, що наступного разу мені точно дозволять залишитися назавжди, але кожне повернення до школи було розчаруванням. Урешті-решт зрозумів, що з кожним візитом стаю дедалі менше схожим на братів і сестер. І настав час, коли ці відвідини, й без того нерегулярні, припинилися. Вони припинилися не одразу. Ніхто ніколи мені не говорив, щоб я більше не навідувався туди. Просто декілька разів поспіль мені не вдавалося туди приїхати, і я почав розуміти, що на тому й зась. Межа між мною та братами й сестрами по матері перетворилася на міцну стіну.
Коли мені було сімнадцять, мати прислала листа з проханням відвідати її. Вона була у передсмертному стані. Тож я повернувся до того будинку. Він здався мені значно меншим, ніж у спогадах. Я зайшов до спальні, й там уже ніде яблуку було впасти. Усі мої брати та сестри були там, обступили її постіль, розсілися на підлозі, щоб тільки бути ближче до неї. Я б міг попросити пустити мене стати біля голови її ліжка, потримати її за руку, і якби вона була при пам'яті й усвідомлювала, що я тут, я б так і зробив, але було вже надто пізно. Я просто стояв там у кімнаті, а мої брати й сестри сиділи біля неї, і коли вона спустила дух, одна з моїх сестер згадала про мене і сказала, що, може, нехай Роберт почитає — «він же бо так хороше читає». І я прочитав декілька псалмів із Біблії з інтонаціями білої людини. Коли закінчив, причин для мого перебування там більше не було. Виходячи з кімнати, я спитав вітчима, чи можу чимось допомогти, а він відповів: «Я сам можу дати раду своїм дітям. Дякую, містере Армстронг». До того він завжди казав на мене Роберт, та, думаю, тепер йому здалося, що я вже не хлопчик, а чоловік, тож і назвав мене цим іменем, узятим нізвідки — воно не належить нікому з моїх батьків і є лише моїм.
Я був на її похороні. Разом зі мною туди пішов і мій батько. Він влаштував усе так, що ми змогли швидко прослизнути в задні ряди і вийти раніше, ніж інші жалобники повернуться до виходу.
Тут Армстронг замовк. Із клуні з'явилася кішка і, побачивши фермера, попрямувала до нього. Не дійшовши якогось ярда, зупинилася і припала до землі, аж тут стрибнула, мов чортик із тавлинки, і приземлилася точно у нього на плечі.
— Яке видовище, — зауважила Рита, коли кішка вмостилася на ньому і потерлася об його підборіддя.
— Вона дуже розумне та любляче створіння, — з усмішкою відповів Армстронг, коли вони продовжили путь. Кішка сиділа у нього на плечі, мов піратський папуга.
— Я був усюди чужим, міс Сандей. У будь-якому місці. У будь-якому серці. Й ось тепер маю все це. Мені відомо, як воно — бути на узбіччі. Зрозумійте правильно, я не скаржуся, а пояснюю, хоч і дещо затримався на шляху до суті. Вибачте, але про деякі речі чоловіки говорять нечасто, і в цьому є — як би це краще назвати — скажімо, певне… задоволення? Або полегшення від того, що знімаєш із себе тягар думок.
Рита зустрілася з ним поглядом і кивнула.
— У душі мої батьки бути непоганими людьми, міс Сандей. Вони обоє, я цього певен, любили мене так, як їм дозволяли. Справа в тім, що вони не могли любити мене