Піти й не повернутися - Василь Биков
Часу, певно, минуло чимало, а може, й небагато — він утратив усяке відчуття часу. Турбувала найголовніша думка: не дати себе захопити зненацька. Гадаючи, що вони повзуть, і щоб трохи затримати їх, він перезарядив гвинтівку й знову вистрелив тричі в тому ж напрямку. Він чекав пострілів у відповідь, але пострілів чомусь не було, і він подумав, що, може, поліцаї заповзли десь у лощинку й поки що не бачать його. Тоді він теж вирішив скористатися зручним для себе моментом і важко перевалився на бік.
Намерзлий його валянок взагалі погано знімався з ноги, тепер його треба було скинути лежачи й тільки самими руками. Правою ногою він боявся поворухнути навіть — права була не помічниця. І він скорчився, напружився, до болю стиснувши зуби, й з усієї сили потягнув валянок. Перша спроба нічого не дала, тільки забрала більшу частку його невеликої сили. За хвилину він засопів, облився холодним потом і припинив свої намагання. Але, передихнувши трохи й огледівшись, ще з більшою рішучістю вчепився у валянок.
Він стягнув його після п'ятої чи шостої спроби і кілька хвилин не міг поворухнутися на снігу. Він лежав на боці з валянком у руках, поки думка про близьку небезпеку не пробудила його. Боячись запізнитися, він кинув на сніг валянок і підвів голову. Здається, попереду не було нікого. Тепер хай біжать — він готовий був порішити з собою, варто лише уперти в підборіддя ствол гвинтівки і пальцями ноги натиснути спуск. І він порадувався тихою злою радістю, що все-таки виходило не по-їхньому — по його. Але в нього було ще дві обойми патронів — ними він дасть свій останній бій. Він підвівся вище — десь-таки вони мусять бути, не крізь землю ж провалилися.
Чомусь їх не було поблизу. Чи то він уже погано бачив уночі? А втім, ніч потемнішала, здається, молодичок угорі десь зник, самі зірки крізь морозний серпанок мигтіли на небосхилі. Виходить, життя все ж скінчиться вночі, наодинці. Потім його, мабуть, завезуть у поліцію, роздягнуть, звичайно, і там закопають де-небудь на кінському могильнику. Братська могила, що колись лякала його, тепер була недосяжною мрією, майже розкішшю. Закопають, і ніхто не дізнається ніколи, хто лежить у тій ямі. Зрештою, все це дрібниці. В останню хвилину шкодувати йому не було за чим, хіба що не хотілося розлучатися зі своєю гвинтівкою, що славно й безвідмовно служила йому півзими. Ні разу не заїло, жоден її механізм не підвів при стрільбі, била вона на диво справно і влучно. Інші мали швидкострільні німецькі автомати, дехто носив СВТ — він же не розлучався з гвинтівкою, що дісталася йому випадково, але вже тоді врятувала йому життя. Сталося це в осінньому бою на роз'їзді, котрий вони атакували всією групою. Решта німців розбіглася, покинувши машини, але кілька чоловік не встигли втекти і сховалися за штабелем шпал, звідки відкрили вогонь із карабінів. Він упав неподалік од насипу, якраз на самій видноті, й німці почали бити по них мало не впритул. Одна куля прошила йому шинелю на плечі, друга вдарила збоку. Він осипав штабель автоматними чергами з «шмайсера», але черги ті мало що могли зробити німцям, захищеним рядами просмолених шпал. Правда, він зрозумів це вчасно й озирнувся: неподалік у канаві лежав із похиленою головою партизан, біля нього стирчав із Чорнобиля ствол гвинтівки. Сотников задки відповз до канави й переобзроївся. Варто було йому, добре прицілившись, послати туди п'ять куль, як німці вогонь припинили, і партизани побігли до будки. На тому роз'їзді вони спалили шість цистерн із пальним і висадили в повітря стрілки. Потім він побачив за штабелем двох убитих есесівців і наскрізь пробиті його кулями шпали, що й вирішило його вибір: «шмайсер» він оддав Микуличу, а собі узяв гвинтівку. Протягом усієї партизанської зими вона була його вірною заступницею й оборонницею. А тепер, мабуть, дістанеться якомусь п'янюзі поліцаєві, який буде стріляти в селах собак та збиватиме каганці з коминків. Гвинтівка була єдиним його жалем, все інше переболіло за страшні місяці війни. Але що ж… Там, де смерть звільняла від страждання, вона не була страшною — була сумною необхідністю, і тільки.
Почала мерзнути його боса нога, і він подумав, що не вистачало ще відморозити її — як тоді натиснеш на спуск? Пересилюючи біль і знемогу, він повернувся на снігу і раптом угледів на пагорку рух. Тільки рух не звідти до нього, а туди. Дві тіні, ледь помітні, розмиті зимовою півтемрявою, повагом сунули по схилу вгору. Вони вже були коло самої вершини, і він спершу не зрозумів, що там сталося. Але, очевидно, вони віддалялися: може, до саней або за допомогою, чи що? Це було так, він не міг помилитися, він бачив: вони пішли назад, до дороги. Але що ж тоді виходить? З таємною радістю в душі він ще боявся повірити, що вони лишили його. І знов же — він знав, що довго не протягне поранений на такому морозі в полі. Значить, ще гірше виходить, аніж раніше, коли тримали його в облозі. Тепер він залишався гинути повільно від утрати крові й від морозу. Ніби сердячись на них за такий поворот справи, а більше на свою безнадійність, він сяк-так прицілився і вистрелив.
І зразу ж він здогадався, що боявся даремно: неподалік з-під пагорка пролунав постріл у відповідь. Отже, охоронник все ж лишився. Ті, мабуть, відправилися за допомогою, а одного зоставили стежити за ним і тримати під обстрілом. Певно, ті зрозуміли, що він поранений і далеко від них не втече. Що ж, усе правильно.
Це засмутило ще дужче. Найгірше, що він зовсім не бачив того під пагорком, мабуть, добре замаскувався, гад, а за пострілами уночі не вгадаєш, де він засів. Як і до того, було млосно і трохи нудило, ніби він з'їв щось недобре. Хотілося пити. Лихоманило вже без упину, і він подумав, що, мабуть, довго так не протягне.
Але він чекав, невідомо на що сподіваючись, хоча
