Піти й не повернутися - Василь Биков

— Патрони лишилися?

— Одна обойма, — глухо прохрипів Сотников.

— Коли трапиться щось, будемо відбиватися, — вирішив Рибак, подумавши, що з поживою, мабуть, нічого не вийде, тепер хоча б урятуватися самим. Після всього, що сталося, це також було нелегко, а то й зовсім неможливо. Але, змучений ще своєю втомою, яка отупляла його почуття, він мало не байдуже думав, що, коли їх доженуть, доведеться пустити в хід зброю — іншого виходу не було.

— Не дуже відіб'єшся, — сказав Сотников.

Це так, справді, з двадцятьма патронами довго не протримаєшся, але іншого виходу він не знаходив.

— І звідки їх дідько приніс! — Рибак знову став дуже переживати їхнє нещастя. — От уже дійсно: біда біду тягне.

Сотников мовчав, щосили тамуючи в собі стогін. Його почорніле на холоднечі, страждальне обличчя, з покритою від дихання інеєм щетиною раптом здалося Рибаку незнайомим, чужим і одразу викликало в нього якісь недобрі передчуття. Рибак подумав, що справи напарника, видно, дуже погані, й мимоволі пожалів небораку-товариша.

— Дуже болить?

— Болить, — буркнув, певно, щоб відчепилися від нього, напарник.

— Терпи, — грубувато сказав Рибак. Він сів на сніг і почав заклопотано приглядатися до місцевості, що була зовсім йому не знайома: якесь пагорбкувате поле, недалеко ліс чи гайок, а де був великий ліс, про те він не мав ніякого уявлення. Та й узагалі, заметавшись під час утечі, він перестав розуміти, де вони зараз і в якому напрямку треба йти, щоб вийти до своїх.

Це викликало нові турботи й відгукнулося в його душі новою тривогою — бракувало ще заблудитися вночі. Він хотів поговорити про це з Сотниковим, але той лежав обіч, ніби не відчуваючи ні тривоги, ні холоднечі, що ставала все більш нестерпною на цьому морозному вітрі. Розігріте на ходу тіло дуже швидко почав проймати мороз. Одначе якийсь час знемога владно приковувала їх до землі, і Рибак, углядаючись у напівтемряву довкола, болісно думав, у який бік податися.

Він спробував визначити це, марно відновлюючи в пам'яті їх плутаний шлях сюди, а інстинкт самозбереження, чи, може, страх, настійливо штовхав його в напрямку, протилежному від чагарника, за яким їх настигли поліцаї. Здавалося, поліцаї знову появляться звідти — виходить, треба утікати в інший бік.

Коли це відчуття остаточно опанувало ним, Рибак устав і закинув за плече обидві гвинтівки.

— Давай! Як-небудь…

Сотников почав важко підводитися на ноги, Рибак і цього разу підтримав його, та коли той нарешті встав, то зразу вивільнив лікоть.

— Дай гвинтівку.

— Що, підеш?

— Спробую. «Що ж, спробуй», — подумав Рибак, з полегшенням віддаючи йому гвинтівку. Опираючись на неї, Сотников незграбно зашкутильгав, і вони помалу поплентали по сніжному полі в ніч.

За годину вони вже далеко відійшли від того болітця й брели по схилу довгого косогору. Йшли дуже повільно. Рибак відчував, що незабаром почне світати, що минають останні години ночі й що вельми просто тепер не встигнути. Якщо ранок застане їх серед поля, тоді вже, мабуть, не викрутитися. Йому весь час хотілося йти скоріше, небезпека дуже підганяла його, але Сотников усе повільніше переставляв ноги, часто спинявся і знову кашляв.

Взагалі їх рятувала та обставина, що сніг тут був неглибокий, ноги провалювалися, але не дуже, не те що на болоті. Скрізь на снігу сірів чорнобиль, де густіший, а де зрідка, по стеблині, і Рибак старався йти по ньому, там було найменше снігу. Він не хотів спускатися у видолинок — боявся застряти в заметах, на пагорках якось було надійніше. Але їхній слід позаду надто виразно позначався на косогорі. Побачивши його, Рибак аж злякався: так просто було наздогнати їх тепер, навіть уночі. Озираючись назад, він подумав: якою б небезпечною не була дорога, що мало не занапастила їх сьогодні, — знову треба пробиратися до неї, бо тільки на дорозі можна сховати серед інших свій слід.

І він з надією став позирати на всі боки — десь же мусить бути хоч яка-небудь доріжка. Проте довкола лежала чиста снігова розлога, подекуди тьмяно рябіли чагарники, одинокі польові деревця; в одному місці здалеку невиразно зачорніло щось напівзаметене в снігу. Підійшовши ближче, Рибак побачив, що це валун. Дороги ж ніде не було. Тоді він круто повернув угору — так було важче, але подумалося, що, може, нагорі, за пагорком, вони побачать ліс. Можливо, тоді пощастить сховатися в ньому, а поліцаї невідомо ще чи наважаться одразу пхатися слідом — мабуть, спершу пометикують і тим дадуть можливість відірватися од переслідувачів.

Рибак уже не один раз потрапляв у таке становище, але завжди якось обходилося, найгірше його минало. Головним у таких випадках були швидкість і кмітливість, які рятували його і саме яких зараз йому бракувало. Якось восени у Засіллі його спритність і винахідливість урятували життя п'ятьом хлопцям із розвідки, що задумали на світанку зайти у знайоме село. Він випадково приєднався до них і дуже не хотів іти в те село, але розвідники сказали, що вчора були в ньому — чужих там немає. Сумніваючись, що це так, він промовчав. Стежкою вони підійшли до околиці; як завжди, було страшнувато наткнутися на засідку, але біля крайньої хати їм ніхто не стрівся. Певне, якийсь гульвіса поліцайвартовий теж притомився стовбичити на дорозі й на холоді, заховався десь за ріг хати. Тепер уже не пригадати, як і чому так сталося, що тільки-но вони відійшли од плоту крайньої хати у глиб села, як Рибак почув кашель. Навкоси через вулицю у дворі два поліцаї запрягали коней, а інші щось вантажили у мішках на підводу. Тільки він угледів це, як ззаду гримнув жахливий крик