Піти й не повернутися - Василь Биков

Поки вони добрели до ліска, розвиднілося ще більше. Стало видно поле довкола, пагорки; ліворуч від дороги тягся в лощинці чагарник, але це, мабуть, той чагарник, звідки вони тікали. Того ж великого лісу, що так був потрібний їм зараз, не було навіть на краєвиді — наче він провалився за ніч крізь землю.

Рибак, як завжди, вперто рвався уперед, зрештою, це й зрозуміло: вони ішли, як по лезу бритви, кожної секунди їх могли помітити, наздогнати або перейняти. Їхнє щастя, що дорога усе ще була порожня, а купка сосонок попереду хоча й помалу, та все ж наближалася. Шкандибаючи, Сотников крізь біль раз у раз кидав туди короткий погляд — чи швидко дій дуть, але не для того, щоб заховатися, а більше — щоб знайти спокій.

Та вони ще не дійшли до цієї купки, як Рибак розгублено вилаявся і зупинився.

— А бодай! Це ж кладовище!

Сотников підвів голову — справді, тепер уже було добре видно, що та купка сосонок, що їм здавалася ліском, була сільським кладовищем — під розлогими вітами сосен стирчало кілька хрестів, оградок і невеликий цегляний пам'ятник у глибині на пагорочку. А найгірше було те, що з-за кладовища виглядали солом'яні стріхи хат; вітер, видно було, косо тягнув у небо хвіст диму із комина.

Рибак висякався на дорогу, витер рукою ніс.

— Ну, куди діватися?

Діватися справді не було куди, але ж і не стояти посеред дороги. І вони, ще більше похнюплені й стривожені, зажурено поплентали до села. — Спочатку їм начебто щастило. Вони доплентали до кладовища, і ніхто їм не трапився назустріч — мабуть, село ще тільки просиналося. Слідів же тут вистачало — на дорозі й коло неї в полі. Вони швиденько звернули з дороги на ледь помітну в снігу стежину. Звичайно у Сотникова жило якесь страшнувате почуття до цієї нерадісної людської місцини, завжди він намагався оминати її, не затримуючись, але тепер кладовище те ніби послав їм бог для порятунку. Сосни й кілька оградок трохи затуляли обох од сільських вікон, вони протупали повз свіжий, ще не присипаний снігом глейкуватий горбочок дитячої могилки. Сотников тут допомагав собі руками, хапався то за хрест, то за окоренок дерева чи оградку. Трохи відійшовши од дороги, він добрався по снігу до товстелезного окоренка сосни і впав. Тепер тільки б заспокоїтись, як-небудь угамувати біль ноги, і, здається, для нього настало б щастя. Усе в ньому змучилося, намерзлося, зайшлося від болю, і його притуплена свідомість часом ледь сприймала обставини, світ і своє в ньому становище. Звичайно, становище це було незавидне, а то й зовсім безнадійне, і найбільші його душевні страждання ішли від чіткого усвідомлення цієї своєї неспроможності щось змінити на краще. Так, розум, свідомість відступали убік — тепер усе вирішувала елементарна фізична сила. А сили якраз і не було.

Він лежав, привалившись карком до шорсткого окоренка сосни, заплющив очі, щоб не зустрічатися поглядом із Рибаком, не розмовляти з ним. Він відчував себе ніби винним, що, страждаючи сам, спонукав на страждання товариша, який без нього, звісно, був би вже далеко. Рибак був здоровий, мав більшу ніж Сотников, жадобу до життя, і це покладало на нього певну відповідальність за обох. Так міркував Сотников, анітрохи не дивуючись певній наполегливості Рибака виручити його цієї ночі — він вважав її звичайною солдатською взаємовиручкою і не мав нічого проти Рибакової допомоги, якби вона була спрямована на інше. Але сам він, хоч і був поранений, ні в якому разі не хотів визнати себе слабим, який потребує сторонньої допомоги, це було огидно його істоті. Як міг, він старався впоратися з собою сам, а там, де це було неможливо, зменшити свою залежність од кого б там не було. І від Рибака теж.

Але Рибак, мабуть, мало зважаючи на клопоти товариша, як і досі, дбав про нього і зараз, трохи передихнувши, сказав:

— Зачекай тут, а я підскочу. Он хата близько. Коли трапиться щось, у клуні переховаємося. «Зачекати — це добре, — подумав Сотников, — аби не йти». Чекати він готовий був довго, тільки б дочекатися чогось. Рибак стомлено підвівся на ноги, карабін, щоб не кидався здалеку у вічі, узяв, як кийок або палицю, за ствол і пішов, ступаючи між переметеними снігом горбиками могил. Сотников розплющив очі й повернувся трохи набік, підсунув ближче гвинтівку. У тім кінці кладовища між окоренками сосен за нагорочком видно було крайню хату села, розвалений хлівець при ній; на поламаному паркані вітер метляв якесь забуте ганчір'я. Людей там не було.

Кілька довгих хвилин Сотников самотньо дрижав за деревом, час від часу позираючи між сосен в другий кінець кладовища. Рибак незабаром зник із його поля зору, але в селі, як і досі, було пустельно і тихо, це підбадьорювало. Щоб трохи зручніше вмостити поранену ногу, він ухопився за шершаву палицю оградки, і та, тихо хруснувши, лишилася в його руці з іржавим цвяхом на кінці. Могилка була стара, давно забута, біля оградки стирчали з-під снігу якісь три камені, не було навіть хреста. Струхлявіла загородка доживала свій вік, мабуть, це було останнє, що лишилося від людини на землі. І раптом Сотникову стало дуже самотньо на цьому кладовищі, серед загородок, каміння і похилених хрестів, дивлячись на які він з сумом подумав: «Навіщо? Якщо не можна навіки, навіщо тоді на кілька років — кому це потрібно? У споконвічному змаганні людини з часом перемога завжди на боці останнього, і весь цей звичай з пам'ятниками — хай собі мармуровими чи дерев'яними — не більше, ніж наївна спроба людини продовжити свою присутність на землі після смерті. Але хіба це можливо? І навіщо це потрібно?»

Усе, що Сотников пережив на війні, уже вкотре доводило неспростовність не нового