Піти й не повернутися - Василь Биков

Під вікном стояв стіл, коло нього була лавка, на ній — алюмінієва миска; дівчинка переставила миску на кінець столу і витрясла в неї з чавуна картоплю. Рухи її маленьких рук були натужними й не дуже спритними, хоча й старанні; видно було — вона щиро хотіла догодити людям: дістала ложки, кинулася кудись у темнуватий куток і поставила на стіл ще й тарілку з великими зморщеними огірками. Потім відступила до печі, з цікавістю позираючи на мовчазних, озброєних, оброслих щетиною, певно, страшнуватих, але, безумовно, цікавих для неї дядьків.

— Ну, давай підрубаємо, — подався до столу Рибак.

Сотников ще не відігрівся, намерзле тіло його дрібно тремтіло, але від картоплі на столі струменіла легка пара, і він підвівся з ослона. Рибак допоміг йому перебратися на лавку, умостив на ній поранену ногу. Так було краще. Він узяв теплу, підгорілу з одного боку картоплину і привалився спиною до білених брусів стіни. Дівчинка, як і раніше, поважно стояла у дверях, посмикуючи край ширмочки, не зводячи з дядьків свого зіркого погляду.

— А хліба нема? — запитав Рибак.

— Так учора Льоник усе з'їв. Як мамку чекали.

Рибак неквапливо дістав із-за пазухи старостин окраєць і відламав від нього шматочок, потім одламав ще і мовчки простягнув дівчинці. Та чемно взяла хліб, але їсти не стала — занесла кудись за перегородку і вернулася.

— І давно мати молотить? — запитав Рибак.

— Від позавчора. Вона ще тиждень молотити буде.

— Зрозуміло. Ти — старша?

— Ага, я більша. Катя з Льоником малі, а мені вже дев'ять років.

— Багато. А німців у вас немає?

— Раз приїжджали. Як ми з мамою до тітки Олени ходили. У нас підсвинка рябого взяли. На машині повезли.

Тільки Сотников з'їв зо дві картоплини, як причепився кашель. Хвилину він Так бив його, що аж груди випинало. Коли трохи полегшало, стало уже не до картоплі — він випив півкухля води і заплющив очі. Голова хмільно йшла обертом, тіло дрижало. У відчуттях щось пливло, гойдалося, хвороблива знемога звабливо кликала туди, де забуття і небуття. Він намагався подолати її, внутрішньо чинив опір, але відчув, що сили його вистачить ненадовго. У затуманеній хворобливій свідомості швидко відпливали в далечінь рештки тутешньої дійсності, з якої ще хвилину тому лунали мішані голоси Рибака і дівчинки.

— А маму твою як звати? — хрумаючи огірок, запитав Рибак.

— Дем'яниха.

— Ага. Значить, ваш татко Дем'ян?

— Ну, а ще Євгенія мамку звуть.

Чути було, Рибак потягся за столом, певно, щоб узяти нову картоплину, затупав об підлогу чобітьми. Розмова на якийсь час стихла, але потім озвалася тихим, із прихованою цікавістю голосом дівчинка:

— Дядечку, а ви партизани?

— А тобі навіщо знати? Мала ще.

— А от і знаю, що партизани.

— Знаєш, то мовчи.

— А того дядечка, мабуть, поранили? Ага?

— Поранили чи ні — про це анічичирк. Зрозуміла Дівчинка помовчала, Рибак гучно хрумкав огірок.

— Я по маму збігаю, добре?

— Сиди і не рипайся. А то ще накличеш яку холеру.

— … Холера на них! Люди ми чи…

— Були люди…

Але це вже не теперішнє — це голос із минулого. Свідомість його ще спроможна відзначити майже невідчутний перехід у забуття, і далі вже Сотников бачить того незнайомого, пораненого в ногу лейтенанта, що ледве шкандибає в колоні, спираючись на плече товариша. В лейтенанта ще забинтована голова. Бинт старий, брудний, з почорнілою кіркою крові над скронею; висохлі губи й нездоровий лихоманковий блиск почервонілих очей надають його схудлому обличчю напівбожевільного вигляду. Від його пораненої ноги ішов такий сморід, що Сотникова аж нудить: солодкуватий запах гнилизни отруював повітря. Їх женуть колоною в ліс — ріденький соснячок при дорозі, під ногами пересипається білий пісок із глицею, нещадно пече полуденне сонце. Кінні й піші німці — з обох боків колони.

Кажуть, женуть розстрілювати.

Воно й схоже на правду — тут ті, кого відібрали з усієї тисячної маси в одну групу: політпрацівники, комуністи, евреї та різні інші, що викликали чимось підозру в німців. Сотникова поставили сюди за невдалу втечу. Напевно, там, на піщаних пагорках, у соснячку, їх і розстріляють. Вони уже відчувають це по тому, як, збочивши з дороги, зібралися, голосніше загаркотіли їхні конвоїри — почали збивати в один гурт колону. На пагорках, видно було, стояли ще солдати, мабуть, чекали, щоб організовано зробити свою справу. Та, видно, трапляються незгоди і в німців. Колона ще не дійшла до пагорків, як конвоїри щось загерготіли з тими, що були край лісу, спинилися і дали команду всім сісти на землю — як це завжди робили, коли потрібно було затримати колону. Полонені сіли — тісненько, як ішли, на жарі — і під дулами зброї стали чогось чекати.

Останні дні Сотников був немов у прострації. Мало того, що він знесилів без води і харчів, так ще зневірився в людях і своїй долі — після всього, що сталося, вже не дуже хотілося й жити. Від спеки мучила спрага, але води не було, як не було й надії на якийсь порятунок, і він думав: хай би вже скоріше стріляли, аби менше страждати. Він мовчки, в