Піти й не повернутися - Василь Биков

— Так, сліпе, — заклопотано сказав Рибак. — Треба діставати.

— Ти ж не дістанеш, — почав дратуватися Сотников, — так зав'язуй, і годі.

— Нічого, щось придумаємо. Хазяєчко, може, перев'язати чим знайдеться? — гукнув Рибак за перегородку, а сам мокрим рушником почав обтирати підсохлу кров. Нога Сотникова нервово злегка тремтіла, певно, було боляче, однак той напружився й терпів, і Рибак подумав, що взагалі рана не така уже й страшна, якщо тільки куля не зачепила кістки. Якби її витягти, то за місяць усе загоїться. Куди важливіше цей місяць десь перебути, переховатися, щоб не потрапити в лапи до німців.

Коли Дем'яниха з'явилася в дверях із льняним клаптем у руках, Сотников соромливо похопився, і вона це помітила.

— Не бійся. На от, перев'язуйте, чим знайшла.

Весь час, поки Рибак обкручував стегно, Сотников тамував у собі стогін і, тільки-но все було закінчено, пластом упав на лаву. Рибак сполоскав у чавунці руки.

— Ну от, операція закінчена. Хазяєчко!

— Бачу, не сліпа, — сказала Дем'яниха, з'являючись у дверях.

— А що далі, от притичина! — Рибак з явною заклопотаністю зсунув на потилицю шапку й запитально подивився на жінку.

— А я хіба знаю, що далі.

— Іти він не може — факт.

— Сюди ж прийшов.

Мабуть, жінка щось відчула в його далекім натяку, і вони пильно й насторожено подивилися один на одного. І ці їхні погляди засвідчили більше, ніж сказано словами. Рибак знову відчув свою невпевненість, слабкість свого логічного грунту — як було довести цій жінці, що іншого виходу в них нема. Але й вона, певно, не гірше розуміла, чим ризикує, зваживши на їхню потребу, і тому вирішила стояти на своєму.

У досить легкій, майже дріб'язковій розмові, що тривала досі, настала докучлива заминка. Сотников задишливо притих на лаві, а Рибак, заклопотано роздумуючи, глянув у вікно.

— Німці!

Як ужалений, він одскочив до порога, за якусь долю секунди все ж устиг розгледіти кілька озброєних людей, що стояли на кладовищі. Саме стояли, а не йшли, він навіть не зрозумів, куди вони були звернуті обличчями, він тільки побачив силуети постатей зі стволами гвинтівок над їхніми плечами.

Сотников підхопився з лави, широко замахав біля себе рукою, стараючись схопити гвинтівку. Господиня як стояла, так і завмерла, обличчя враз сполотніло. Рибак спершу хотів було вискочити за двері, та знову повернувся, щоб глянути у вікно, але його випередила Дем'яниха.

— Ідуть! Троє сюди йдуть!

Справді, троє з кладовища направилися вниз до стежки, якраз, напевне, по їх недавніх слідах. Як тільки Рибак побачив те, все у ньому опало всередині в щемливому передчутті біди. Ніколи він не лякався так, навіть сьогодні вночі, а тепер щось підказувало йому: буде найгірше. Спершу він справді розгубився. Здається, найрозумнішим зараз було втікати, але, глянувши на скорченого на лаві Сотникова, що стискав в одній руці гвинтівку, спинився. Втікати не можна було. Дем'яниха, певно, теж зрозуміла це і тривожним шепотом сказала:

— На горище! Лізьте на горище!

Звісно, на горище, куди ж іще можна було сховатися в селянській хаті? Вони ступили у темнуваті сіни, в кутку яких чорнів квадратний лаз на горище, але драбини під ним не було, і Рибак вискочив на круглі кам'яні жорна. Передусім він скинув на горище гвинтівку й оглянувся.

— Давай твою!

Сотников, розставивши руки, перебирався через поріг, Дем'яниха підтримувала його. Він подав гвинтівку, і Рибак теж сунув її у темну дірку горища. Потім, ледве не поваливши жорна, виволік на них Сотникова. Верхній брус звідси був ще високо. Ухопившись за нього руками, Рибак зашкряботів по стіні чобітьми і сяк-так видерся. Зразу ж схопив за простягнуті руки Сотникова. Дем'яниха весь час старанно й невлад помагала знизу. Сотников півхвилини напружено видирався по стіні й нарешті теж перевалився через верхній брус і опирився на горищі хати.

— Клоччя там! За клоччя лізьте! — підказувала знизу хазяйка.

Рибак ступив по м'якій засипці горища, тут, як і в сінях, панувала напівтемрява, хоча з-під стріхи й крізь маленьке віконце в щитку трохи цідилося світло, в якому він побачив широкий цегляний стовп димаря, якесь дрантя на вішалі, зламаний коловорот долі. Трохи віддалік під дахом громадилася чимала купа клоччя.

— Сюди давай!

Сотников, підібравши гвинтівку, навпочіпки пробрався під стріху в куток, куди показав Рибак, і чоботом насунув на нього клоччя, потім ще. Далі й сам теж утиснувся під стріху за спину товариша, слухом проникаючи туди, вниз, де поблизу вже рипіли по снігу кроки.

Завмерши, вони лежали, ледве тамуючи дихання. У ніс било різким прядив'яним запахом, костриця обсипала обличчя і кололася за коміром. Рибак якомога конкретніше старався пригадати те, що уздрів: ішли вони саме по їхньому сліду чи так просто направилися в село. Якщо по сліду, тоді, звісно, будуть шукати. Тоді навряд чи їм тут відлежатись. У грудях Сотникова хрипіло-гуло, це заважало слухати, вони обоє принишкли, стараючись почути якомога більше. Голоси лунали вже так близько, що їх охопив жах: німці заговорили з Дем'янихою.

— Привіт, фрау! Як життя То були поліцаї, це стало зрозумілим з першого ж їх слова, вони протупали по двору, здається, прямують до ганку. Дем'яниха чогось мовчала, і Рибак затаївся в чеканні, сильно жадаючи, щоб вони пройшли мимо.

— Що мовчиш? Клич у гості, —