Піти й не повернутися - Василь Биков
— Ах, не вилазиш! Ну, я тебе!..
Під дахом почулося коротке металеве клацання — надто знайомий звук автоматного затвора, який ставлять на бойовий взвід. Далі мало бути те найостанніше, за яким нічого вже більше не буває. Може, якась секунда відділяла їх від цього рубежу між життям і небуттям, але й тоді Сотников не ворухнувся, не кашлянув навіть. І Рибак, напослідок жахнувшись, різко відкинув од себе клоччя.
— Стій! Не стріляй!
— Руки вгору! — здичавіло закричав поліцай, і Рибак подумав, як би той з переляку не вгатив у нього чергу. Навпочіпки він вибрався з-під стріхи і встав. Над брусом лазу насторожено застигла поліцаєва голова в кубанці й нерухомий ствол націленого на них автомата. Тепер найстрашнішим для Рибака був той ствол — він вирішував усе. Скоса і пильно позираючи на нього, Рибак підняв руки. Черги поки що не було, загибель нібито відступила, це було головне, а все інше для нього вже не мало значення — про інше тепер він не думав.
— Ага! Попалися, голубчики! Ану, вилазь, в душу вашу мать!
10
...
Звідкись притягли драбину, на горище злізли всі троє, обнишпорили кутки, перетрясли клоччя, забрали гвинтівки. Поки двоє робили обшук тут, полонені під автоматом третього стояли збоку, біля димаря.
Сотников, підкорчивши босу поранену ногу, тримався за димар і кашляв. Тепер уже можна було не стримуватись і накашлятись уволю. Як дивно, але він не дуже й злякався поліцаїв, не дуже боявся розправи — приголомшило усвідомлення власної вини, що так підвів Рибака, та й Дем'яниху, якій зараз теж не минеться. Він дуже шкодував, що не застрелився, поки мав гвинтівку, не загинув у тій перестрілці з поліцаями — навіщо було волоктися сюди, щоб так безглуздо потрапити їм до рук? Він ладний був провалитися крізь землю, аби тільки не зустрічатися з Дем'янихою, що мала всі підстави видряпати обом їм очі за все те, на що вони прирікали її.
І він у розпачі думав, що даремно вони усе ж відгукнулися, хай би вже стріляли — загинули б, але тільки удвох.
З окриками і лайкою їх штурхнули на драбину вниз, у сіни, де біля розчинених у хату дверей схлипувала Дем'яниха і десь за перегородкою злякано плакав малий. Рибак зліз по драбині швидко, а Сотников затримався, сповзаючи задом, на одних руках, і той старший поліцай — плечистий чоловік у чорній залізничній шинелі, з бандитським звіроподібним обличчям — так схопив його за плече, що він разом із драбиною полетів через жорна. Правда, він не дуже вдарився, тільки вразив ногу — в очах потемніло, захлинулося дихання, і він не одразу, тяжко почав уставати з долу.
— Що ви робите, лиходії? Він же поранений, чи ви не бачите! Людоїди ви! — закричала Дем'яниха.
Старший поліцай важко обернувся до того, в кубанці.
— Стась!
Той, видно, вже знав, що від нього вимагалося, — висмикнув із гвинтівки шомпол і з виском ударив ним жінку.
— Ой!
— Наволоч ти! — втрачаючи розважливість, сипло викрикнув Сотников. — За що? Жінку за що У ньому все нервово затремтіло від гніву, який, однак, вернув рештки його сили, і Сотников якось викарабкався під стіною на одну ногу і повернувся до того Стася. Він, може, тільки тепер відчув, яка вона, ця Дем'яниха, і мимоволі став обороняти її. Підхоплений хвилею гніву, він зовсім забувся про себе й аніскільки не боявся поліцая, хоча подумав, що Стась, певне, дасть і йому. Але спритний, беручкий Стась тільки посміхнувся на його крик і точним напрактикованим рухом совгонув шомпол назад у гвинтівку.
— Буде знати за що!
Сотников помалу оволодів собою, почав оддихуватись і заспокоюватися.
Все було ясно, просто і досить звичайно — вони самі віддали себе в руки цих недолюдків — чого було іншого від них чекати. Якщо не застрелять одразу, треба готуватися до допитів, катування, тяжкої, зневаженої смерті. На якийсь порятунок він не розраховував, усі його шанси-надії уже безповоротно втрачені.
У сінях їх обшукали — вигребли увесь дріб'язок із кишень, патрони, ремінними супонями туго зв'язали руки?
— Рибаку ззаду, а Сотникову спереду — і посадили на шершавий глиняний діл. Потім той, старший, із звіроподібним обличчям поліцай, пішов у хату до Дем'янихи, а другий, що його називали Стасем, лишився на ганку їх пильнувати.
Морозне повітря обпікало хворі груди Сотникова, в голові його паморочилося, пощипувало від холоднечі приморожені вуха — пілотку він десь загубив, мабуть, на горищі. Мерзла і тому ще дужче боліла його поранена нога. Коліно розпухло, він просто не міг поворухнути ним, а боса ступня посиніла й набрякла. Певно, треба було попросити валянок, але він уявив, як боляче буде одягти його, і передумав: чорт із ним! Тепер уже все одно, хай мерзне нога, мабуть, незабаром вона буде вже не потрібна йому. Сидячи долі й усе кашляючи, він позирав на конвоїра — молодого хлопця в чорній хизуватій кубанці: на його гарному з породистим носом обличчі часом несподівано з'являлася приваблива усмішка. Відчувалося
