Піти й не повернутися - Василь Биков

Він легко зіскочив із саней, підкинув ліктем гвинтівку — тут уже в ній не було потреби, тут не втечеш.

Поки візник і Рибак вилазили з саней, Сотников сумно оглядав будинок, де, судячи з усього, їм незабаром доведеться зазнати горя: муровані стіни, високий ганок з піддашком, круті східці в підвал. Одне із загратованих вікон було розбите, а нижня шибка затулена фанерою з уривками якогось готичного напису. Все тут було прибрано, підметено. Тим часом поліцай у кітелі дістав ключ і по східцях пішов униз до дверей під ганком — там на погрібці видно було здоровенний висячий замок з перекладкою.

— Давай їх сюди!

Уже всі повилазили з саней?

— Стась, Рибак з візником, віддалік поліцаї з тих гринджол і Дем'яниха, од вигляду якої в Сотникова жалісливо стиснулося серце: її за що? Із зв'язаними позаду руками вона згорбилася, зігнулася, хустина сповзла на потилицю, а в роті дико й безглуздо все ще стирчала рукавиця видно, поліцаї не спішили вивільнити їй рота від цього кляпа.

Сотникову було складніше вибратися з саней — як не повернися, заходилась біллю нога. Тамуючи біль, він усе ж таки виліз із саней на сніг і трохи стрибнув біля саней. Він навмисне зачекав Дем'яниху і, коли та порівнялася з ним, уникаючи її погляду, підняв обидві зв'язані руки і смиконув за рукавицю.

— Ти що! Ти що, чмур?! — гарикнули позаду, і наступної миті він полетів сторчма у сніг, збитий лютим ударом чийогось чобота. Біль у нозі обценьками стиснув його почуття, він зціпив зуби, але не здивувався і не покривдився — він прийняв цей удар як заслужений. Поки він, кашляючи, підводився на одне коліно, десь поруч обурено гудів знайомий бас старшого поліцая:

— Ах ти вилупок комісарський! Бач — самоправець! Ану тягни його в штубу. До Будили його!

Але позаду, викрикуючи прокльони Гітлеру, залементувала Дем'яниха, й вони там усі разом накинулися на неї. В їх злісній хватці й голосах відчувалася неприхована ворожість, що кожної секунди готова була вибухнути з усією своєю лютістю. Тут, звісно, було ще гірше, ніж там, де їх схопили, чи в дорозі, тут на повну силу дається взнаки кровожерний фашистський орднунг. Людина тут переставала бути людиною і перетворювалася в тимчасово живу істоту, позбавлена права й цілком віддана під владу цієї банди найманців. Апелювати до справедливості чи сумління тут було даремно.

Усе той же спритний і ретельний Стась підскочив до Сотникова, міцно схопив його попід пахви, смиконув; той знову упав голими зв'язаними руками на сніг, але бездушна сила цього поліцая підхопила й поволокла його до ганку, штовхнула у двері. Рятуючи хвору ногу, Сотников дуже вдарився плечем об одвірок. Стась одним подихом проволік його по коридору, широко розчинив ще якісь двері і дужим ривком кинув на затоптану, в мокрих слідах підлогу. Сам же на прощання вилаявся, копнув його чоботом і дуже грюкнув дверима.

Стало тихо. Було тільки чути, як десь, ніби з умивальника, капала вода та за стіною бубонів чийсь голос. Сотников, тамуючи біль і задишку, помалу пересилюючи слабість, підняв голову. В кімнаті більше нікого не було, це трохи здивувало. Він із несподіваною надією глянув на вікно, та воно було міцно переплетене саморобними прибитими до лутки прутами. Ні, звідси не втечеш! Зрозумівши це, він розслаблено опустився на підлогу, без цікавості оглянув кімнату. Вона мала звичайний казенний вигляд, здавалася незатишною і порожньою, хоч тут був покритий сірою байковою ковдрою стіл, облізле крісло за ним і легеньке гнуте крісельце біля груби-голландки, від чорних боків якої ішло густе, таке приємне зараз тепло. Але ззаду по підлозі розтікався з дверей холод. Сотников мерзлякувато здригнувся і, стримуючи стогін, помалу витягнув убік поранену ногу. «Ну ось, тут усе й скінчиться! — журливо подумав він. — Дай боже тільки витримати!»

Він розумів, — що підійшов до своєї межі, свого головного рубежу, а сили в нього було дуже мало. І він найбільше непокоївся, що може не витримати фізично, — іншого він не боявся; вдихнувши теплого повітря, він почав кашляти, як завжди, до судорожних спазмів у грудях, до болю в голові дуже прив'язливим кашлем, що допікав йому другий день. Так погано він уже не кашляв, мабуть, з дитинства, коли своєю простудою викликав немало тривог у матері, що завжди переживала за його слабкі легені. Але тоді нічого не сталося, він переріс хворобу, дожив до двадцяти шести років. А тепер що ж — тепер здоров'я вже не мало для нього великого значення. Тепер було важливішим інше.

За кашлем він не почув, як у кімнаті з'явився ще хтось, він лише чоботи побачив, не дуже нові, але доглянуті, з підбитими носками і дбайливо наваксованими халявами. Сотников підвів голову. Напроти стояв немолодий уже чоловік у темному цивільному піджаку, при галстуці, дов'язанім на несвіжу, в смужку сорочку, в гарних, військового крою бриджах. У погляді його маленьких, але надто пильних очей було щось господарське, спокійне, в міру заклопотане, розважливе; під носом настовбурчилася щіточка коротко підстрижених вусиків як у Гітлера. «Будила, чи що?» — подумав Сотников, хоч нічого з того погрозливо звірячого, що його поліцаї приписували цьому чоловікові, в ньому не було зовсім. Однак відчувалося, що це начальство, і Сотников сів на підлозі трохи рівніше, наскільки це дозволяла його хвора нога.

— Це хто вас? Гаманюк? — запитав чоловік стриманим начальницьким тоном.

— Стась ваш, — з несподіваною ноткою скарги відповів Сотников, зразу ж, однак, пошкодував, що не дотримав незалежності тону. Начальник рішуче розчинив у коридор двері.

— Гаманюка до мене!

Кашель у Сотникова помалу стихав, була тільки слабість, і дуже незручно було обпиратися на зв'язані руки. Він мучився, не зовсім розуміючи сенс заступницького наміру цього чоловіка. Однак за півхвилини у кімнату ввалився той самий Стась і з підкресленою догідливістю цокнув каблуками своїх франтуватих чобіт.