Піти й не повернутися - Василь Биков

Мабуть, це був тутешній поліцай-кат — величезний, здоровий як бугай, із костистим, наче кінська морда, обличчям і одноокий. Лякав увесь його хижий вайлуватий вигляд, особливо величезні костисті руки, він їх ніс, як важкі, звислі? долу важелі. Теж, мабуть, за існуючою тут традицією, зайшовши, косо прицілився в жертву своїм цілим оком.

— Ану!

Сотников сидів, ризикованою непокорою відсовуючи щось безумовно для себе жахливе. Тоді Будила з розміреною поважністю підійшов ближче і величезною п'ятірнею широко й чіпко згріб на запалих грудях Сотникова його шинелю.

— Ану, більшовицька гнида!..

«Достукався!» — сумовито, без злості подумав Рибак, коли Стась ще у дворі схопив Сотникова. Поліцай поволік того у приміщення, а для них із Дем'янихою розчинилися внизу під ганком двері в підвал. Їм розв'язали руки і підвели до східців. Дем'яниху штовхнули туди силою, Рибак пішов сам.

У підвалі було темно, чи, може, йому здалося так після денного світла надворі. Поліцай, що йшов попереду, загрюкав, забрязкав залізними засувами, а він, упершися в самісінькі плечі Дем'янихи, спинився, потираючи сверблячі рубці на руках.

— Давай, давай! Що став? — підштовхнув його той, що йшов позаду. Виявляється, попереду вже розчинилися нові двері в темряву. Рибак притиснувся коло Дем'янихи, пригнув голову й опинився на порозі якоїсь затхлої, смердючої комірчини. Він нічого не бачив тут, маленьке віконце сліпо світило під стелею, внизу була темрява. В ніс ударило чимось кислим, несвіжим, важким для дихання, і він зупинився, не знаючи, куди ступити од дверей.

Ззаду тим часом брязнув засув. Дем'яниха лишилася з поліцаями, і чийсь голос там запитав:

— А бабу куди? В наріжну?

— Давай в наріжну.

— Щось порожньо сьогодні?

— Німці вчора розвантажили. Одне жиденя лишилося.

Вони одійшли, десь поблизу забрязкотів засув, і тоді Рибак, трохи вже звикнувши до темряви, загледів ще когось у кутку. Заклопотаний чимось своїм, той порпався, чи то роздягався, чи то слав під себе одежину — мабуть, готувався лягти. Тьмяне віконце майже не світило на його місце, лише сива голова чоловіка та плечі то з'являлися, то зникали у ріденькому пасмі світла.

— Сідайте, чого ж стояти! Стояти вже нема чого.

Рибак здивувався і навіть мимоволі зрадів: голос старого здався йому знайомим, і він ураз пригадав: староста! Ну так і є, в кутку ворушився їх нічний знайомий, лісинівський староста Петро.

— І ви? — вихопилося в Рибака.

— Та от попав. Овечку ж упізнали, ну й… «Так, так», — стукала в голові Рибака бузглузда думка, хоч усе вже було зрозуміло. Дивно, але він тільки тепер згадав ту нещасну овечку і лише тепер із непробаченим запізненням подумав, чим вона може обернутися господарю.

Але там що він міг зробити?

— А до чого тут ви? Ми ж її забрали, — трохи фальшиво здивувався Рибак. Староста щось розстелив біля себе, але не ліг, а сів спиною до стіни. Тепер він майже весь був у темряві, видно було тільки зігнуті його коліна.

— Як сказати. Коли забрали, то треба було доповісти. А я… Але тепер що ж! Тепер уже все одно… «Тепер, мабуть, справді все одно, тепер пізно вже міркувати щодо овечки, — подумав Рибак. — Тепер уже все ясно».

Не розстібаючи кожуха, він журливо опустився на злежану солом'яну підстилку і теж притулився плечима до стіни. Було невідомо, що робити далі, крім хіба що чекати, тут взагалі робити нічого не випадало. Лише тепер він відчув, що дуже заморився за ніч, хилило на сон, але думки тривожно сновигали в голові. Опинившись тут зі старостою, він подумав, що непогано було б змовитися і заперечувати їх захід у Лісини — хай би староста сказав, що приходили не вони — інші. Старості все одно, на кого указувати, а їм би, певно, була в тому полегкість. Якої-небудь провини або навіть ніяковості в стосунках до цього Петра Рибак не відчував анітрохи — хіба вперше таким способом йому доводилося роздобувати харч? Та й узяли ж саму тільки овечку і не в якоїсь червоноармійської жінки, а в самого старости. З цього погляду він був зовсім спокійний і не міг збагнути, як це сталося, що старий не звалив усієї вини на зайшлих і дав себе так по-дурному посадити в цей смердючий підвал.

Минула година чи й більше, Сотников не повертався, і Рибак не без короткого жалю подумав: може, його там і вбили? Розмірковувати йому ні про що тут не хотілося, настрій був дуже пригнічений. Він відчував, що ось-ось повинні прийти і за ним, і тоді почнеться найгірше. Він усе думав, прикидав і так і сяк, щоб якось обхитрувати поліцію, викрутитись або хоча б відтягти кару. Щоб відтягти кару, певно, був один засіб — зволікати слідство (все-таки якесь мусить бути слідство). Але тоді треба знайти вагомі факти, щоб зацікавити поліцію, бо коли та вирішить, що все ясно, тоді вже тримати їх не стане. Тоді їм кінець.

У підвалі було тихо й сонно, тільки звідкись знадвору долинали голоси, тупіт ніг у будівлі. Іноді тупіт був надто частим, як від кроків багатьох людей, щось там приглушено грюкало і долітав лайливий голос. Тупіт цей дуже нагадав Рибаку про Сотникова, що десь там один серед такої зграї. При думці про напарника