Піти й не повернутися - Василь Биков

Не пройде, певно, так. Але біс із ним. Нібито він сподівався, що пройде. Він узагалі ні на що не сподівався. Було тільки шкода нещасну Дем'яниху, котру не знав, як вигородити.

— Ви можете зробити з нами що захочете, — вдумливо сказав Сотников. — Але не чіпайте жінку. Просто її хата виявилася скраю. А я не міг далі йти.

— Де поранений?

— У ногу.

— Я не про те. Де, в якому районі?

— У лісі. Два дні тому.

— Не пройде, — дивлячись у вічі, заявив слідчий. — Брешете. Не в лісі, а на гостинці цієї ночі.

«Чорт! Знає точно чи ловить?» — понурився Сотников. Але як же триматися далі? Невдало збрешеш про дрібниці — не повірить і про правду. А правду за Дем'яниху йому вкрай необхідно було довести цьому прислужнику, але він відчував, що довести її буде важче, аніж якусь брехню. Ситуація з самого початку складалася найгіршим чином.

— А коли я, наприклад, підтверджу, ви відпустите жінку? Ви можете це обіцяти Очі слідчого злісно, здалося, пронизали Сотникова наскрізь.

— Я не зобов'язаний вам нічого обіцяти. Я задаю вам запитання, а ви зобов'язані відповідати. «Виходить, не вдасться», — сумовито подумав Сотников. Певна річ, зі своїх рук вони нікого не випускають. Знайомий звичай. Тоді, мабуть, пропала Дем'яниха.

— Ні за що погубите жінку. А в неї троє малих.

— Губимо не ми. Губите ви! Ви її в банду втягли. Чому тоді не думали про дітей? — люто доказував слідчий. — А тепер пізно. Ви знаєте закони великої Німеччини «Закони! Давно ти узнав їх, проклятий слимак? — мимоволі подумав Сотников. — Недавно ще, певно, зубрив інші закони, а тепер ось перекваліфікувався, спритник!» Однак останнє питання поліцая прозвучало трохи двозначно — схоже було, що Портнов хотів щось звалити із себе на плечі великої Німеччини.

Сотников помовчав, а слідчий підвівся, відсунув крісло і в задумі підійшов до вікна з гратами. Крізь вікно він подивився у двір, де чути було голоси. Знову слідчий носив у собі щось таємне, дуже не наполягав з допитом і чи то думав, як зловити його, чи то розмірковував над чимось, зовсім стороннім.

У коридорі загупали чобітьми, почувся гамір, сварка, здається, когось там вели чи несли. Коли гамір перемістився на ганок, слідчий сказав енергійно, як людина, котрій надокучило займатися нецікавою справою.

— Так, досить. Назвіть банду! Її командира. Зв'язкових. Кількісний склад! Місце базування. Тільки не пробуйте брехати.

Сотников відкашлявся і сумно посміхнувся:

— Надто багато ви од мене хочете.

Непомітно для себе він перейшов на іронію, як це робив завжди в неприємних розмовах із дурнями і нахабами. Правда, для Стася чи ще кого з цих запроданців його іронія була далека від розуміння — на цього ж начальника вона діяла, здається, належним чином. Однак до часу той стримувався, тільки пересмикував устами.

— Куди йшли?

— Ми заблудилися.

— Не пройде. Брехня! Даю дві хвилини на роздуми.

— Не старайтеся. Певно, у вас багато роботи.

Тут він угадав точно. Тхоряче личко слідчого знову пересмикнулося, але, здається, він умів володіти собою. Він навіть не підвищив голосу.

— Жити хочеш?

— А що вам до мого життя. Адже ви мені його не подаруєте.

Слідчий звузив маленькі оченята.

— Не подаруємо! Бандитам не даруємо! — сказав він і раптом круто повернувся од вікна; кавалок попелу з кінця його сигарети упав і розбився об носок чобота — здається, його витримка скінчилася. — Розстріляємо, це безумовно. Але спершу ми з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо з твого молодого тіла. Повитягуємо всі твої жили. Послідовно переламаємо усі твої кістки, А потім оголосимо, що ти виказав інших. Це щоб тебе там, у лісі, не дуже любили.

— Не діждетесь. Не викажу.

— Не викажеш ти — інші викажуть. А спишемо на тебе. Зрозумів? Ну, як Сотников мовчав, йому робилося млосно. Тіло спітніло, було не до іронії. Він одразу відчув, що це не просто погроза, шантаж — вони здатні на все. Гітлер їх звільнив од сумління, од людяності й навіть звичайної людської моралі, їхня звірина сила від того, певна річ, збільшилася. Він же перед ними тільки людина. Він зв'язаний десятками обов'язків перед людьми і Вітчизною, можливості обманювати і виправдуватися у нього не дуже великі. Так, Їхні засоби у цій боротьбі виявилися не рівними, перевага була на боці ворога: що виставляв Сотников, те з надзвичайною легкістю спростовував слідчий.

Розставивши ноги в обвислих на колінах бриджах, Портнов уперся в нього гострим поглядом і чекав. Сотникову було дуже погано, і він у муках добирав слова для відповіді, відчував — це будуть останні його слова. І не знаходив нічого. Права рука слідчого повільно тягнулася до преса на столі.

— Ну?

— Сволота!

Слідчий трохи поспішливо схопив прес і пристукнув ним по столу, ніби поставив останню крапку в цьому безкровному і все-таки жахливому допиті.

— Будилу до мене!

У коридорі почулося гучне: «Будилу до пана слідчого!» — після чого Портнов спокійно обійшов стіл і сів у своє крісло. На Сотникова він уже не дивився, ніби його й не було тут. Він почав закурювати. Здається, його місія закінчена, починалося друге відділення допиту.

Сотников увесь напружився: нарешті настав час