Піти й не повернутися - Василь Биков

— Слухаю вас!

Господар кімнати насупив великуватий для його тхорячого личка опуклий, з глибокими залисинами лоб.

— Що таке? Чому знову грубощі? Чому на підлогу? Чому без мене?

— Винний! — як пустун, ворухнув ліктями і ще більше виструнчився Стась. Але по тій бездумній старанності, з якою він робив це, так само як і по безстрасній суворості його начальника, Сотников відразу запідозрив, що перед ним починає розігруватися бездарно імпровізований фарс.

— Хіба така була інструкція? Так вас навчає німецьке командування? — ніби криві цвяхи забивав у підлогу, притискував начальник поліцая своїми запитаннями, а той з удаваною боязню тільки випинав груди.

— Винний! Більше не буду! Винний!

— До полонених належить відповідно ставитись. Німецька влада готова шанувати тих, хто сам здався…

Ні, годі! Як німецька влада шанує полонених, Сотников уже знав і не стримався, щоб не урвати всю цю безглузду самодіяльність:

— Даремно стараєтесь!

Поліцейський квапливо повернувся, спантеличено нахмурив лоба.

— Що ви сказали?

— Що чули. Розв'яжіть руки. Я не можу так сидіти.

Поліцай щось подумав, свердлячи його насупленим поглядом, але, напевно, подумав, що боятися нема чого, і засунув руку в кишеню. Підчепивши кінчиком ножа три сталки супоні, він одним махом перерізав її і сховав ножа. Сотников розняв набряклі руки, на зап'ястях яких червоніли рубці.

— Що ще?

— Пити, — сказав Сотников.

Він вирішив, поки є змога, скористатися поблажливістю цього чоловіка, щоб потім уже терпіти.

Поліцай кивнув Гаманюку:

— Дай води!

Той вискочив у коридор, а поліцай обійшов стіл і повільно усівся у своє крісло. Весь час він поводився підкреслено стримано, ніби таїв щось важливе для арештанта. Погляд своїх гострих, чимось заклопотаних очей майже не відводив від Сотникова.

— Можете сісти на стілець.

З допомогою рук Сотников перебрався до стільця і присів там, відставивши ногу вбік. Хоч трохи стало зручніше, так уже можна терпіти. Він зітхнув і глянув за грубу, в куток біля вікна, не відразу збагнувши, що шукає знаряддя катування очевидно ж, мусять вони тут бути. Але нічого придатного для катування там не було видно. Між тим, стосунки його з цим поліцаєм перейшли за межі умовності. Сотников відчував: оскільки гра не вдалася, незабаром почнеться розмова по суті, яка, звісно, обіцяла мало приємного. І він старався зібрати свої сили, підготуватися внутрішньо, щоб витримати до кінця.

Тим часом Стась Гаманюк приніс кухоль води, подав Сотникову, і той випив його до дна. Поліцай із-за столу недовірливо стежив за кожним його рухом, над чимось розмірковував чи, може, старався щось розгадати.

— Ну, познайомимося, — досить миролюбно сказав він, коли Стась вийшов. — Моє прізвище Портнов. Слідчий поліції, Ось так.

— Моє вам нічого не скаже.

— А все-таки?

— Ну Іванов, припустимо, — сказав Сотников крізь зуби: боліла нога.

— Не заперечую. Хай буде Іванов. Так і запишемо, — погодився слідчий, хоча нічого й не записав. — З якої банди?

 Ого, так одразу вже й про банду! Перш ніж відповісти на таке питання, Сотников помовчав. Портнов, свердлячи його поглядом, узяв зі столу забрудений чорнилом дерев'яний прес, повертів у руках. Сотников невидющо позирав на його пальці і не знав, як краще: гратися в піддавки чи одразу відмовитися від показання, щоб не брехати й не плутатись. Тим більше, що брехні цій, мабуть, не дуже й повірять.

— А ви думаєте, я вам скажу правду?

— Скажеш, — просто і з такою природною упевненістю сказав слідчий, що Сотникову стало не по собі, й він спідлоба подивився на поліцая, — скажеш!

Початок не обіцяв нічого доброго. На це питання він, звісно, відповідати не буде, але й інші, певно, будуть не легшими. Слідчий чекав, граючись із пресом. Рухи його рук були спокійно впевненими, неквапливими, проте цією своєю неквапливістю й виказували приховану до часу напруженість. Дивно, що на вигляд він був зовсім мало схожим на ката-слідчого, що мав на рахунку, видно, не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного сільського службовця. І все ж у ньому таїлося невідоме, загадкове і страхітливе. Сотников чекав, коли воно вибухне з лютістю, він тільки не знав, за яким запитанням слідчого станеться те.

— Яке мали завдання? Куди йшли? З якого часу у вас агентом ця жінка?

— Ніякий вона не агент. Ми випадково зайшли до її хати, злізли на горшце. Її і вдома у той час не було, — зовні спокійно розтлумачував Сотников.

— Ну, звісно, випадково. Так усі говорять. А до лісинівського старости ви теж випадково зайшли Ага, от як! Значить, уже дізналися й про старосту. Хоча доніс, мабуть, того ж вечора. «Пожаліли, називається», — з неприємністю подумав Сотников про старосту. Але виходить, що поліцаї знали про них куди більше, ніж вони розраховували, і Сотников на хвилину розгубився. Мабуть, це був розрахований хід у допиті. Слідчий в’їдливо зиркнув, підкреслюючи досягнутий ним ефект, кинув свій прес і закурив. Потім акуратно прибрав зі столу портсигар, запальничку, дрібки тютюну здмухнув на підлогу. Крізь дим уважно подивився на нього, чекаючи відповіді.

— Так, випадково, — після паузи твердо сказав Сотников.

— Не оригінально. Ви ж розумний чоловік, а хочете виїхати на такій примітивній брехні. Слід було б придумати щось хитріше. Це в нас не пройде.