Піти й не повернутися - Василь Биков

півтемряву. Хай знають, що так просто він їм не здасться. Певно, це подіяло, і вони там, у полі, ніби зупинилися, і він подумав, що треба спробувати ще. Хоча він і знав, що шанси його надто мізерні, та все ж якось переборов свою слабість, напружився і, обіпершись на гвинтівку, підвівся. У той момент вони з’явилися несподівано близько — три чорні тіні на сірому горбі, зупинившись, насторожено позирали вниз. Мабуть, угледівши його, крайній справа щось крикнув, і Сотников, майже не цілячись, вистрелив удруге. Було видно, як вони там шарахнули від його кулі, поприсідали, мабуть, чекаючи нових пострілів, а він, загрібаючи ногами сніг, мляво і вайлувато побіг, щосекунди ризикуючи знову гримнути на сніговий діл. Рибак уже був далеченько попереду, скоро прямував до ліска, і Сотников подумав: може, втече. Він і сам намагався щосили подалі відбігти од того пагорка, але ззаду мало не залпом водночас бабахнули три постріли.

Кілька кроків він ще пробіг, але вже знав, що впаде, — у правому стегні страшенно запекло, липка гарячінь полилася по коліні у валянок. Ще за два кроки він перестав відчувати ногу; якось враз обважніла, підвернулася, і він повалився грудьми на сніг. Великого болю він не відчував, було тільки млосно, і дуже пекло вище коліна, в холоші швидко мокріло. Якийсь час він нерухомо лежав так, до болю закусивши губу. В його свідомості вже не було страху, він пережив його трохи раніше, не було навіть жалю — було тільки дуже виразне, тверезе й наче не його, а чуже усвідомлення того, що це — кінець.

Позаду знову почулися голоси — мабуть, це йшли його вбивці, щоб узяти його, живого чи мертвого. Терплячи сильний біль у нозі й ледь переборюючи слабість, він піднявся на руках і сів. Поли його шинелі, валянки, рукава й коліна були геть виваляні в морозному снігу, на холоші вище коліна розпливалася мокра пляма. А втім, він не зважав на те, викинув із патронника смердючу стріляну гільзу й дістав новий патрон. Він знову виразно побачив трьох на схилі — один попереду, а двоє ззаду — не дуже впевнено вони спускалися в місячному мареві з пагорка вниз. Тоді він неквапливо витяг на снігу поранену ногу, улігся і ретельніше, ніж раніше, прицілився. Як тільки гул пострілу відлетів у далечінь, він угледів, що вони там, на схилі, швидко попадали, й одразу ж у нічній тиші забухали їхні постріли. Він зрозумів, що спинив їх, примусив залягти, і це викликало короткочасне задоволення. Розслабившись від болючого напруження, він схилився чолом на приклад. Від утоми вже не було сили стежити за ними чи ховатися від їхніх пострілів — він тільки тихо лежав, зберігаючи рештки своєї здатності стріляти ще. Ті ж почали по ньому бити з гвинтівок. Разів зо два він почув кулі — одна низько над головою дзикнула, друга вискнула десь коло ліктя, обдавши його обличчя снігом. Він не поворухнувся — хай б'ють. Якщо вб'ють, то й що ж! Але, поки живий, він не підпустить їх до себе.

Смерті в бою він не боїться — перебоявся вже за десяток найбезнадійніших випадків і не тремтів за своє життя, що давно не було для нього насолодою, а з якогось часу перестало бути й обов'язком. Важливо було жити, коли він був командиром в армії, коли в нього була сила, що давала йому можливість виконувати свій обов'язок, коли від його турбот і вміння залежало життя людей. А тепер він був сам, один і дбав тільки про себе. Правда, в їхньому партизанському житті це теж було важливо й нелегко — так дбати про себе, щоб не стати зайвим клопотом для інших. Таким, наприклад, як той взводний Жмаченко, що в січні так намучив усіх у Крижовськім лісі. Поранений осколком у живіт, він ледве скрипів, і вони дві ночі виносили його з-під носа німців, і тільки вибралися у безпечне місце, він помер.

Сотников більше за все боявся такої долі, але, здається, таки його обмине. Врятуватися, звичайно, не пощастить, зате він був при пам'яті й мав зброю — це головне. Нога вся дерев'яніла, від ступні до стегна, він уже не відчував і теплоти крові, якої, мабуть, стекло немало. Ті з пагорка після кількох пострілів поварилися трохи, й хтось із них там устав. Інші лежали, а він, цей один, швидко й жваво перебіг по схилу вниз. Його тінь темним клубком прокотилася кілька кроків і впала на снігу. Сотников потягся руками з гвинтівкою, щоб уперти приклад у плече, і відчув, як дуже заболіла нога. Боліло чомусь коліно та сухожилля під ним, хоча він відчував, що куля влучила вище, у стегно. Він стиснув зуби і повернувся трохи на лівий бік, щоб із правого зняти навантаження. У той час на пагорку майнула ще одна тінь — здається, вони там за всіма правилами воєнної тактики перебіжками наближалися до нього. Тоді він дочекався, коли піднявся третій, і вистрелив. Вистрелив навмання, приблизно — мушку і проріз погано було видно у півтемряві. У відповідь знову забахкали їхні постріли — цього разу багато, може, пострілів з десять, не менше. Зачекавши, поки вони стихли, він дістав з кишені нову обойму і перезарядив гвинтівку. Все ж патрони треба було заощаджувати, їх лишилося всього п'ятнадцять. — Певно, він уже довгенько пролежав так, почав дуже мерзнути, нога боліла все дужче; від холоднечі й від утрати крові його знову почало трусити. А ті, дострілявши, стихли, ніби пропали вночі — ніде не видно жодної постаті. Але він відчував, що навряд чи вони покинуть його тут — постараються взяти живого чи хоча б мертвого. І він подумав, що, може, вони до нього повзуть. А може, він уже погано бачить — від слабості в очах почали літати якісь метелики, стало млосно. І він злякався, що може знепритомніти, і тоді скоїться найгірше, чого він найбільше боявся в цій війні. Значить, останнє, на що він мусив спромогтися, хай через силу, хай найостаннішою часткою своєї можливості — не здатися живим.

Він помалу підвів голову — десь попереду в морозяній півтемряві майнуло щось дуже темне — здається, людина. Але незабаром він зрозумів, що це на вітрі метлявся перед стволом чорнобиль. Тоді він, пересилюючи біль, поворушив пораненою ногою, котру