Піти й не повернутися - Василь Биков

дві овечки і він, підліток, допомагав йому. Все було те ж саме: і запахи у хлівці, і метання в смертельному, ніби усвідомленому, відчаї тварини, і випари теплої крові на морозі. Тоді він, щоправда, боявся дивитися на таке, затуляв вуха, щоб не чути передсмертного мекання овечки, кожну з яких він пам'ятав од ягнячої пори в усіх дрібницях їхнього вигляду й характеру. Але зараз того страху не було зовсім, лишився тільки спогад.

Поле, на яке він повернув од чагарника, виявилося несподівано довгим і широким, і вони йшли, мабуть, з годину, бухаючи ногами в снігу. Рибак не знав певно, хоча все ж таки відчував, що десь упоперек шляху, яким вони простують, повинна бути дорога, та сама, якою вони йшли недавно сюди, далі почнеться схил до заплави. Але минав час, вони одміряли версти зо дві, а дороги все не було, і він почав розмірковувати, чи не перейшли вони десь її, не помітивши. Тоді вони могли збитися з напрямку, не там, де треба, повернути ліворуч, у лощину. Кепсько, що цю місцевість він знав погано, та й не розпитав як слід хлопців у лісі. Щоправда, тоді планувалося йти трохи в інший бік.

Рибак спинився, оглянувся на Сотникова, який знову далеченько відстав і знеможено грібся у напівтемряві. На місяць угорі насувалась якась імла, ніч потемнішала, вдалині зовсім нічого не було видно. Він скинув із плеча овечку, поклав на неї карабін і з полегшенням розправив намулені плечі. За хвилину не дуже впевненим кроком до нього пришкутильгав Сотников.

— Ти вже як-небудь. Знаєш, я не помічник.

— Гаразд, куди тобі, — відсапуючись, сказав Рибак і перевів розмову на інше: — Не помітив, ми правильно йдемо Сотников, важко дихаючи, глянув у ніч.

— Мабуть, правильно. Там ліс.

— А дорога?

— Тут десь і дорога. Якщо не повернула кудись.

Обидва мовчки придивилися у напівтемряву, в снігову далечінь, і тоді зовсім несподівано в шумливому подуві вітру їх напружений слух зловив якийсь непевний звук. То був голос — звичайнісінький дорожній окрик на коня: «Но-о»… За мить стало чути й тихенький здалеку тупіт копит — вони обидва враз повернули обличчя назустріч вітру і не стільки побачили, як угадали далеко в напівтемряві ледве помітний рух. Рибак спочатку трохи розгубився — здалося, що їх наздоганяють, але швидко зрозумів, що їдуть не навздогінці, а скоріше напереріз, мабуть, по тій самій дорозі, яку вони шукали. Неприємно відчувши, як забилося в грудях серце, він узяв карабін, швиденько закинув його за плече. І зразу ж автоматичним, майже підсвідомим відчуттям збагнув, що їдуть віддалік і мимо, але чи далеко від них, чи їх не помітять, того визначити не міг. І він, присівши, дужим ривком знову звалив на себе тушу овечки. Полем ішли на пагорок, їм потрібно було якнайшвидше перевалити через нього, і тоді, напевно, їх би вже не помітили.

— Давай, давай! Бігом, — гукнув він до Сотникова, прискорюючи крок. Ноги його відразу подужчали, тіло, як завжди в хвилини небезпеки, стало легким і спритним. І раптом він побачив за п'ять кроків од себе дорогу — роз'їжджені її колії були від них навскоси. Тепер уже стало зрозуміло, що це та сама дорога, по якій їхали; він зиркнув убік, і виразно розгледів поодаль темнуваті рухливі плями, чути було тихе брязкання збруї; сани швиденько наближалися. Рибак, ніби заміновану смугу, з затятим страхом перебіг ту прокляту дорогу, що так несподівано й невчасно виникла перед ними, і зразу ж відчув, що зробив не те. Мабуть, краще було б метнутися назад, по той бік, та вже було пізно про те думати. Розриваючи чобітьми сніг, він шпарив на пагорок і думав, що, певно, ось-ось їх окликнуть. Ще не добігши до вершини, за якою починався спуск, він знову озирнувся. Сани добре було видно на дорозі, їх було двоє — другі майже впритул рухалися за першими. А людей поки що не можна було розпізнати, крику теж не було чутно, і він з маленькою, надто бажаною надією подумав, що, може, це селяни. Якщо не гукнуть, то, напевно, селяни — мабуть, з якоїсь причини припізнилися вночі, — тоді даремний увесь цей його переляк. Трохи втішений несподіваною надією, він навіть спокійніше разів зо два видихнув і на бігу обернувся до Сотникова. Той, як на зло, хистко тупав поодаль, ніби вже не міг пробігти якихось сотню кроків, що лишилися до вершини пагорка.

І тоді нічну тишу сколихнув погрозливий окрик:

— Гей-ей! Ану, стій!

Уже від першого категорично-вимогливого «гей!» стало ясно, з ким вони мають справу. Раптово занепавши духом, Рибак з новим поривом кинувся по снігу. Йому лишалося вже зовсім небагато, щоб сховатися за похилою спиною пагорка, далі, здається, починався спуск — там би вони уже втекли. Але саме в той час сани зупинилися, кілька голосів хрипло й сипло закричали їм навздогін:

— Стій! Стій, стріляти будемо! Стій!

Стало все просто й до болю в душі ясно. Не лишаючи будьякого сумніву, різонула думка: «Попалися!» Рибак стомлено шпарив по широкому снігу пагорка, болісно міркуючи, що головне зараз — відбігти якомога далі. Можливо, на конях доганяти не будуть, а стріляти — хай стріляють: уночі не дуже поцілиш. Овечку, що так не до речі лежала на плечах, він, однак, не кидав — ще мав надію: може, таки обійдеться, якось прорвуться.

Незабаром він перевалив пагорок і швидко попростував по схилу вниз. Ноги вправно несли його, однак боявся, щоб не впасти з овечкою. Карабін за спиною важко хилитався, б'ючи в стегно, тихенько брязкали в кишені патрони. Ще здалеку він угледів попереду щось розпливчасто-темне, мабуть, знову чагарник, і прямував до нього. Викрики позаду на якийсь час стихли, пострілів поки що не було. Мабуть, вони із Сотниковим уже сховалися від очей тих, що в санях.

Та ось хода його знову уповільнилася: поглибшав сніг — це він збіг по схилу в лощинку