Піти й не повернутися - Василь Биков

— Ага-а, — непевно сказав Рибак, припиняючи не надто приємну і не дуже просту розмову, якій, знав, у теперішній час не буде кінця. Господиня тим часом швиденько розстелила невеличку, на півстолу, скатерку, поставила миску з капустою, скоромний запах од якої владно приглушив усі його інші почуття і ще більше загострив відчуття голоду. Дуже хотілося їсти, і він вирішив поки що відкласти підрахунок його не зовсім приємних стосунків із господарем.

— Сідайте ж, підкріпіться трошки. Ось Хлібця вам, — з улесливою гостинністю запросила господиня.

Рибак, не скидаючи шапки, втиснувся за стіл.

— Давай поїмо, — сказав він Сотникову.

Той покрутив головою:

— Їж. Я не буду.

Рибак уважно подивився на товариша, що весь згорбився на ослоні й, покашлюючи, тремтів — певне, морозило. Господиня, очевидно, мало що розуміючи про його стан, здивувалася:

— Чому ж це? Може, гребуєте нашим? Може, ще чогось хочете?

— Ні, дякую. Нічого не треба, — рішуче відмовився Сотников і склав у рукавах руки.

Господиня занепокоїлася:

— Боженько, мо', я не догодила чим? Так даруйте. Я ж не хотіла…

Рибак зручно вмостився на лаві, притримуючи між колінами карабін, узяв ложку, скибку зачерствілого, з кминовим запахом хліба і не помітив, як в цілковитому мовчанні спорожнив велику глиняну миску. Староста незручно сидів у кутку, господиня стояла обіч столу зі щирою готовністю догодити гостеві.

— Так, хлібець заберу. Це на його долю, — сказав Рибак.

Господиня охоче згодилася:

— Беріть, беріть, дітки.

Староста чогось мовчки чекав — якого слова чи, може, розмови про справу. Великі його порепані руки лежали на чорній обкладинці книги. Засовуючи окраєць за пазуху, Рибак несхвально кивнув:

— Книжечки почитуєш?

— А що ж, почитати нікому не шкодить.

— Радянська чи німецька?

— Біблія.

— Цікаво. Ану! Ніколи не бачив біблії, — трохи посунувшись за столом, Рибак покрутив у руках книжку, розгорнув обкладинку. Проте він одразу ж відчув, що цього не треба було робити — виявляти свою необізнаність хай навіть у другорядній справі.

— Не зайве і почитати б, — пробурмотів староста.

Рибак рішуче закрив книгу.

— То наша справа. Не тобі повчати. Ти німцям служиш, виходить — нам ворог, — сказав Рибак, внутрішньо задоволений тим, що знайшов привід уникнути подяки і перейти на більш відповідний обставинам тон. Він виліз із-за столу на середину хати, поправив на кожушку трохи тугуватий зараз пояс. Саме цей поворот у розмові давав йому підставу перейти до справи, хоча цей перехід і вимагав ще якоїсь психологічної підготовки.

— Ти ворог. А з ворогом у нас — знаєш, яка розмова?

— Дивлячись кому ворог, — ніби не відчуваючи поганого, тихо, але твердо перечив старий.

— Своїм. Руським.

— Своїм я не ворог.

Незворушна упертість старости починала дратувати Рибака. Ще не вистачало доводити цьому послугачеві, чому він — хоче того чи ні — ворог Радянської держави. Вести з ним таку розмову Рибак не мав наміру, він лише подумав, що, певно, той має якісь пояснення на своє виправдання, і більше провокаційно, аніж серйозно, запитав:

— Ще, може, силою змусили? Проти волі?

— Ні, чому силою? — подумавши, сказав господар.

— Виходить, сам?

— Як сказати? Схоже сам. «Тоді все зрозуміло, — подумав Рибак, — нічого й говорити». Він уже ясно відчув злість до цієї людини, на суперечку з якою він гаяв потрібний їм час, тоді як і без того з самого початку все було зрозуміло.

— Так! Ходімо!

Скинувши руки, до Рибака метнулася старостиха:

— Ой синочку, куди ж ти? Не треба, пожалій дурня! Старий він, з дурного розуму свого…

Старий, однак, не змусив повторювати наказ і, не поспішаючи, встав за столом. Був він геть-чисто сивий і, не зважаючи, що в літах, великий і мужній, — як підвівся, затулив собою весь покуть з образами.

— Стихни! — наказав він жінці. — Ну!

Видно, старостиха звикла слухатися — хлипнула і відразу ж пішла за ширмочку. Староста обережно, наче боявся, щоб чого не зрушити, одягнув кожуха в рукави і виліз із-за столу.

— Воля ваша. Бийте. Не ви, так інші. Он, гляньте, — він коротко кивнув на простінок, — ставили, стріляли вже.

Рибак мимоволі зирнув, куди показав дід, — справді, у білій стіні біля вікна чорніло кілька дірок — схоже, від куль.

— Хто стріляв Господар, готовий до всього, нерухомо стояв посеред хати, підібгавши сиві вуса.

— А такі… Горілки вимагали.

Рибак внутрішньо поморщився: він не хотів на когось бути схожим. Свої наміри вважав справедливими, але, виявивши чиїсь, подібні до своїх, бачив своє вже трохи в іншому світлі. І не схоже було, щоб староста обманював, — таким тоном не брешуть. Тихенько схлипуючи, з-за ширмочки виглядала старостиха. На ослоні, згорбившись, кашляв Сотников, але не втручався в його справу з господарем — здається, бідоласі було не до того.

— Так. Корова є?

— Є. Поки що, — без усякої