Піти й не повернутися - Василь Биков

… Вони рухалися четвертий день.

Четвертий день довжелезна колона артполка металася на лісових дорогах то на південний захід, то на південь, одного разу її навіть повернули мало не в тил, на північ. Трактори своїм нестихаючим ревінням оглушали навколишню місцевість, од перегріву кипіла вода в радіаторах, пилюга і піт засліплювали очі бійцям. З самого ранку до смеркання над ними висіла німецька авіація, «юнкєрси» без кінця скидали на них фугасні бомби, все було засипано піском, смердюче горіли тягачі, неушкоджені об'їжджали їх — колона не зупинялася. Бійці зі станин і тракторів безладно шкварили вгору з гвинтівок, але користі від тієї стрілянини було мало. Вони навіть не змушували літаки піднятися вище, і ті гасали над дорогою, ледве не зачіпаючи верхівки посадок. Сотников сидів на головному тракторі і, як порятунку, як найбільшого щастя, чекав команди звернути з цієї проклятої дороги, розвернутися і вийти назустріч німцям. Він би обрушив на їхні голови таке, що їм і не снилося. Але не було команди зупинитися, полк усе їхав і їхав, і кожні дві години над ним розвантажувалися нахабні «юнкерси», від яких уся ця наземна вогнева могутність була беззахисною.

Так настала остання ніч їхнього кривулястого блукання по західнобілоруських дорогах.

Полк був уже зовсім не той, що на початку, декілька обслуг загинуло, в його батареї майже прямим попаданням пожолобило і скинуло з дорожнього насипу гармату. Щоправда, три лишилися справними, хоч і з подзьобаними щитами та з посіченою гусматикою коліс, з безліччю осколочних позначок на стволах і станинах. У другої гаубиці потік пробитий накатник. Четверо вбитих батарейців везли в причепі на ящиках від снарядів, семеро поранених відправили у тил. Зрештою, це були не найбільші втрати — іншим батареям дісталося гірше. Полкова колона покоротшала чи не наполовину, декілька цілих гармат лишилося на дорозі: були пошкоджені трактори. Тепер майже цілу ніч їхали на схід, і це було поганою прикметою: командири із штабу говорили про оточення, воно й справді схоже було на таке. Бійці не спали чотири доби, дехто, сидячи на станинах, трохи передрімав над ранок — уночі були найспокійніші години, коли б не ця непевність в обставинах, яка чорною плахою висіла над кожним. Перед світанком ненадовго зупинилися в якомусь сільці, назустріч ішли піхотинці; неподалік (видно було вночі), запалене авіацією, щось горіло яскравим, на півнеба, полум'ям; піхота казала — станція. Ніхто не пояснював нічого, але людям якось само по собі передалося, що зовсім близько німці. Незабаром командир полка майор Парахневич повернув колону на бічну, обсаджену вербами, дорогу. Поїхали кудись на південь. Уночі було спокійніше без авіації, зате вони були сліпі й глухі — за гуркотом нічого не було чути, а в літній темряві багато не побачиш. На світанку Сотников не втримався, трохи задрімав на сидінні, коли раптом щось дуже грохнуло на узбіччі. Він одразу ж прокинувся; «Комсомолець» провалився правою гусеницею; комбата обдало землею і гарячою хвилею вибуху. І тут почалося.

Саме світало, за вербами добре синів край неба та сіріло вівсяне поле, а звідкись спереду, з голови колони, їх почали розстрілювати танки. Не встиг він зіскочити з трактора, як поряд загорівся тягач третьої батареї, намертво засіла у воронку гаубиця. Крізь громи вибухів він скомандував розвернутися вправо і вліво, але не так просто було це зробити з важкими гарматами на вузькій дорозі. Друга обслуга спритно кинулася з дороги в овес, і зразу ж влучили два снаряди в бік, гармата завалилася, задерши вгору колеса. Ранок освітлився полум'ям, придорожні насадження огорнув солярний дим — танки розстрілювали полк на дорозі.

Це було найгірше, що могло трапитися з ними: вся їхня вогнева сила пропадала невикористаною. Збагнувши, що їм відведені лише секунди, Сотников з бійцями абияк розвернув прямо на бруківці останню уцілілу гармату і, не укріпивши станин, ледве встигнувши зідрати чохол зі ствола, послав важкий снаряд у напрямку ворога. Спочатку не можна було розгледіти, де ті танки; головні в колоні машини горіли, уцілілі бійці бігли назад, дим і пошкоджені трактори на дорозі не давали змоги прицілитися. Але незабаром поміж верб він побачив перший німецький танк, що сунув за канавою і, повернувши ствол гармати, гахкав і гахкав навкоси по колоні. Сотников відштовхнув навідника (гармата була вже заряджена), тремтячими руками довернув товстелезний гаубичний ствол і нарешті впіймав це ще тьмяне вранці страховисько на перехрестя панорами.

Постріл його гримнув, як удар грому, гармата добряче подалася назад, боляче ударила панорамою у вилицю; внизу з-під незакріплених сошників бризнув сніп іскор од каміння, одна станина врізалася сошником у бровку канави, друга лишилася на дорозі. Із-за пилу, збитого пострілом, він ще не встиг щось побачити, але почув, як радісно закричав навідник, і зрозумів, що влучив. Він зразу ж кинувся до панорами знову — майже затуляючи собою все її скло, за дорогою сунув другий танк; комбат навів гаубичний ствол йому прямо в лоб — так близько той здався в оптиці, — крикнув: «Огонь!» Замковий зреагував вчасно, постріл знову оглушив, але цього разу він устиг відскочити і за пилюгою від пострілу побачив — те, що за секунду до того було танком, хруснуло, як шкаралупа від яйця, й од внутрішнього могутнього вибуху великими шматками розлетілося навсебіч. Неповоротка, важка, призначена для стрільби з тилу гаубиця своїм могутнім снарядом рознесла танк на шматки.

Несподівано їх охопив азарт бойової удачі. Вже не зважаючи на втрати, на вбитих і поранених, що стікали кров'ю на закуреній бруківці, на вогонь, що пожирав їхню техніку, на град куль звідти, з танків, кілька уцілілих на дорозі гармат почали бити важкими снарядами по танках. Тим часом розвиднілося. Вже стало видно, куди цілитися, кілька пожеж димно палахкотіли за дорогою — німецькі машини горіли.

Сотников випустив десяток снарядів і розніс ущент два танки ще. Але якесь підсвідоме, надто загострене небезпекою відчуття підказувало йому, що удачі настав кінець, що відпущені йому збігом обставин чи випадком секунди використані цілком, що наступні, другий чи третій, снаряди звідти будуть його. Попереду живих уже, мабуть, не лишилося нікого, останнім приплентав звідти і повалився, обливаючи кров'ю станину, командир полка, збоку в