Піти й не повернутися - Василь Биков

ногою, ламаючи затверділу від морозу снігову скоринку. Орієнтувалися по чорнобилю, що понад обніжком — із косогору вниз. Позаду з темряви волоклися два шнурки їхніх слідів. У полі було видніше, ніж у лісі, сірі примарні сутінки розсунулися ширше, довкола внизу тремтіли на вітрі стеблинки чорнобилю, там і сям чорніли одинокі польові деревця. За чверть години попереду, мабуть, у лощинці, засіріли якісь кущі — лоза чи якийсь чагарник понад річечкою.

Відверто кажучи, Сотников почував себе дуже погано: стала паморочиться голова, часом навіть щось провалювалося — зникало в пам'яті, й тоді на деякий час він забувався, де він і куди йде. Мабуть, справді слід було вернутися або краще зовсім не вирушати з лісу, та він просто не вірив, що можна захворіти. Ще цього бракувало на війні — хворіти! Ніхто у них не хворів так, щоб звільняли від завдань, та ще таких простих, як оце. Кашляли, простуджувалися багато хто, але простуду не вважали за серйозну хворобу. І коли там, біля вогнища на болоті, командир назвав його прізвище, він був готовий, а коли дізнався, що по харчі, так аж зрадів, тому що був, як і всі, зголоднілий, хотів під'їсти, до того ж — заохочувала можливість погрітися якусь годину в хатнім теплі.

І от погрівся.

У лісі було краще, а тут, на вітрі, він зовсім погано відчув себе й аж злякався, що може впасти, так паморочиться в голові; од слабості його хитало. Рибак попереду завзято шерхотів чобітьми у снігу; весь час він нетерпляче рвався уперед, і Сотников відставав. У грудях йому було гаряче, спина його між лопатками мокріла від холодного поту, і він думав — хоча б не схопити запалення легенів.

— Ну, як ти Рибак зупинився, зачекав його, і від цієї коротенької уваги і запитання, на яке не обов'язково було й відповідати, в Сотникова на мить потепліло в душі. Сотников відчув, як просто було перетворитися з напарника на тягар, і найбільше побоювався саме цього, хоча знав, що коли станеться найгірше, — вихід для себе знайде сам, не обтяжить нікого. Навіть і Рибака, на якого, здається, можна було покластися. Після недавнього переходу шосе, коли їм довелося прикривати рештки їхньої групи, вони якось поволі зблизилися й усі наступні тяжкі дні трималися разом. Певно, тому разом вирушили і на це завдання.

— Ось через низинку протопаємо, а там, за ліском, і село. Недалеко вже, — знову підбадьорив Рибак, що стояв до нього боком, чекав, щоб іти поруч. Сотников догнав його, і вони разом пішли по схилу вниз. Сніг тут був крихкіший, аніж на бугрі, ноги частіше провалювалися, ламали твердий шар; молодичок тепер блищав за їхніми спинами. Вітер розгонисто гасав по вільному полі, метляв полами шинелі, шмагав по обмерзлих засніжених валянках Сотникова. Рибак зблизька якось уважно подивився на товариша.

— В армії ким був? Мабуть, не рядовим, га?

— Ні, не рядовим. Комбатом.

— У піхоті?

— В артилерії.

— Певно, мало ходив? А я, брат, у піхоті всю дорогу топаю.

— І далеко протопав? — запитав Сотников, згадуючи свій відступ на схід. Але Рибак зрозумів це інакше.

— Та ось, як бачиш. Від рядового до старшини дійшов. А ти, мабуть, кадровий?

— Ні, не кадровий. До тридцять дев'ятого вчителем працював.

— Інститут закінчив?

— Учительський. Дворічний.

— А я от п'ять класів. І то хоча б…

Він не доказав — раптом провалився обома ногами, неголосно вилаявся, звернув трохи вбік. Тут починався чагарничок, лозняк, сніг став крихкий і майже не тримав зверху; під ногами, здається, було болото. Сотников нерішуче зупинився, не знаючи, куди ступити.

— А ти за мною. По моїх слідах іди. Тут небагато вже, — мовив здалеку Рибак і, спритно поправивши на плечі гвинтівку, досить рішуче став пробиратися крізь чагарник, розгрібаючи чобітьми сніг. Сотников похитнувся, не потрапивши в його слід, але теж поліз у чагарник.

Кілька хвилин вони продиралися так у чагарнику; обіч із снігу стирчала суха тростинка, яка тихо й нудно шерхотіла на вітрі. Непомітно перейшли замерзлу річечку і знову пішли лугом, грузнучи ногами в крихкому глибокому снігу. Сотникова охопила сонливо-знеможлива байдужість до всього на світі. Тільки зусиллям волі він примушував себе іти, не зупинятися і не впасти — у вухах дзвеніло, гуло: од вітру чи, може, від утоми.

Нарешті вони вибралися з кущів, але попереду їх чекав пагорок, і на його широкім некрутім схилі Сотникову стало зовсім погано: мліли ноги. Добре, що сніг тут мілкіший, а там і сям його і зовсім не було, під підошвами мулили запилюжені темні плішини. Рибак далеко вихопився вперед і довго простував косогором, щоб вибратися на хребтину пагорка і оглядітися. Сотников подумав, що той побачив щось — мабуть, недалеко вже було село. Сніговий пагорок, над яким висіло зоряне зі смугою небо, круто піднімався вгору і зникав у туманній імлі. А позаду широко розляглася сіра рівнина — з кущами, з якимись невиразними плямами, нечіткими у пів темряві тінями, а ще далі, майже суцільно, темнів ліс, з якого вони йшли. Він був далеко, той ліс, а довкола холонуло на морозі чисте поле — коли трапиться щось, тут допомоги нізвідки не буде.

Рибак усе чекав, і Сотников, важко дихаючи, пришкандибав до нього, уже не дотримуючись сліду, — ступав абикуди, тільки б не впасти. І коли підійшов, несподівано помітив: Рибак стояв на дорозі.

Вони нічого не сказали один одному, тільки вслухалися, придивилися і пішли не кваплячись угору — один правою, а другий — лівою колією. Дорога, мабуть, вела в село, можливо, їм пощастить дістатися до нього, не упасти на ходу, думав Сотников, і тоді вже буде видно, як і що робити далі.