Піти й не повернутися - Василь Биков
Окинувши все це одним поглядом, який, одначе, стомив його, лейтенант хотів уже опустити голову, як раптом щось побачив. Здалося спершу, наче то машина, та коли він уважніше придивився, то збагнув, що це підвода. Зморений тривалим спостереженням, він поклав голову на сніг, відчуваючи збентеженість, страх і надію водночас. Величезне, як присуд, питання постало перед ним: хто їде підводою? Коли селяни, колгоспники, то це буде чудо, в яке він ще зовсім недавно не хотів вірити: до нього наближався порятунок. Якщо ж німці… Ні, він ніяк не міг зрозуміти, чому в цей вранішній час із села, в якому розмістився великий штаб, мусять появитися з підводою німці? Усе в ньому повстало проти такого недоречного міркування, бо цілу ніч він чекав що завгодно, тільки не обозну підводу з поклажею, до котрої не мав ніякого діла.
А проте це була підвода, і вона помалу до нього наближалася. Вже стало видно й запряжені в неї коні — пара вгодованих, гнідуватих битюгів, які, махаючи короткими хвостами, легко, майже не напружуючись, тягли за собою громіздко накладений соломою віз. На самому верху сиділи два німці, один із них ворушив віжками, і обоє тихо між собою розмовляли.
Івановський принишк у колії, зовсім приголомшений тим, що побачив, такої невдачі він не міг собі навіть уявити. Після стількох смертей, мук і переживань замість бази боєприпасів, замість генерала у шикарному «опель-адміралі» чи навіть штабного, з портфелем, полковника, йому належало підірвати двох непоказних обозників із возом соломи.
Та, мабуть, іншого вже не буде. В усякому разі, для нього вже нічого не буде. Він робив свій останній внесок — для Батьківщини, в ім'я свого солдатського обов'язку. Більш значні внески зроблять інші. Будуть, напевне, і величезні бази, і пихаті прусські генерали, і вовкуваті есесівці. Йому ж випали обозники. З ними він і зіткнеться у своєму останньому бою, кінець якого вирішений заздалегідь. Але він мусить зіткнутися — за себе, за Пивоварова, за вбитих під час переходу передової Шолудяка й Кудрявця. За капітана Волоха і його розвідників. Та хіба мало ще за кого…
І він зубами витяг з рукоятки туге кільце чеки.
Підвода поволі наближалася, і, здається, його вже помітили. Німець із піднятим коміром шинелі, що сидів до нього боком, ще герготав щось, але другий, у насунутій на вуха пілотці, який правив кіньми, вже витягнув шию, вдивлявся в дорогу. Івановський засунув під живіт гранату і лежав нерухомо. Він знав, що здалеку не дуже помітний у своєму маскхалаті, до того ж у колії його трохи замело снігом. Намагаючись не ворушитись і майже зовсім не дихаючи, він затаївся, примружив очі; коли помітили, хай думають, що він мертвий, і під'їдуть ближче.
Та ближче вони не під'їхали, а кроків за двадцять спинили своїх битюгів і щось закричали йому. Лейтенант не ворухнувся і не озвався, лише крадькома стежив за ними примруженими очима, майже з ніжністю відчуваючи під собою рятівний кругляк гранати.
Не дочекавшись відповіді, один німець, що сидів на підводі з піднятим коміром шинелі, узяв карабін і задом сповз на дорогу. Другий залишився на возі з віжками в руках, лейтенант аж застогнав од прикрощів. Виходило ще гірше, ніж він думав: до нього йшов один. Івановський внутрішньо стиснувся, в очах його потемніло, дорогу й берези біля неї чомусь немов повело вбік. Але він якось утримався, щоб не знепритомніти, й чекав.
Німець тим часом клацнув затвором, щось гукнув і, метляючи полами шинелі, пішов по дорозі. Карабін він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Івановський потроху відпускав під собою планку гранати і подумки повторяв, як молитву: «Ну йди ж, іди…» Він чекав, увесь перетворившись у живе втілення останнього чекання, на інше він був уже просто нездатний. Він не міг докинути до німця гранату, він міг тільки зірвати його разом із собою.
Проте цей обозник, очевидно, був не дуже сміливий і йшов до нього так обережно, що здавалося, от-от поверне назад. І все ж наближався. Івановський уже бачив неголене, якесь заспане його обличчя, вкриті інеєм гудзики шинелі. Далеко ще від лейтенанта він зупинився і знову щось гукнув. Наступної миті лейтенант ледве не закричав од кривди, побачивши, як німець прикладає до плеча карабін і починає цілитися. Цілився він невміло, надто старанно, ствол карабіна довго ходив з боку на бік; напарник його все герготав щось із підводи, певно, давав поради. Івановський, як і до того, лежав нерухомо, широко розплющеними очима дивився на свого вбивцю, і сльози розпачу котилися по його обличчю. От він і дочекався світанку і зустрів на дорозі німців! Усе кінчалося безглуздо, підло й нікчемно, як не повинно було кінчатися за будь-яких обставин. Що ж йому тепер лишалося? Встати? Крикнути? Підняти вгору руки? Чи тихо й покірно прийняти цю останню кулю в упор, щоб назавжди зникнути з лиця землі Звичайно, він зникне, тепер йому зосталися лічені секунди, за якими настане Вічний Великий Спокій. У його становищі це було навіть заманливо, бо зразу припинялися всі страждання. Та зостануться жити інші. Вони переможуть, їм оновлювати цю зелену щасливу землю, дихати на повні груди. І кохати. Але хто знає, чи не залежить їхня щаслива доля від того, як помре на цій дорозі двадцятидворічний командир взводу лейтенант Івановський?..
Ні, він не встав, бо встати він не міг, і не крикнув, хоча напевне міг би ще кричати. Він лише здригнувся, коли в ранковій чутливій тиші гримнув гвинтівочний постріл і ще одна куля вп'ялася в його закривавлене тіло. Вона ударила йому в плече, напевне, роздробила лопатку, та все одно лейтенант не поворухнувся і навіть не застогнав.
