Піти й не повернутися - Василь Биков

Щосили зціпив зуби і назавжди вже стулив укриті інеєм вії. З останньою трепетною надією він слухав наближення чужих, незнайомих кроків і думав, що, можливо, не все ще і утрачено, може, й пощастить. Якийсь наймізерніший, певно, шанс у нього ще зостався. Помалу, дуже обережно, тамуючи новий пекельний біль, він повертався на бік, вивільняючи з-під ваги тіла планку гранати. І лейтенант вивільнив її якраз у той момент, коли кроки на дорозі стихли десь поблизу. Івановський відчув тоді під боком тугий пружинистий ривок планки, і зразу ж гулко ляснув детонатор. Німець коротко вигукнув, напевно, кинувся геть. Івановський устиг ще почути два його переляканих крики і більше нічого не чув…

За кілька секунд, коли осів перемішаний зі снігом пил, Івановського вже не було на цій дорозі, тільки невелика воронка курилася на вітрі в одній колії; довкола на розметеному снігу лежали мерзлі грудки землі, підвода з розтрушеною навкруги соломою перекинулася на бік, біля неї, намагаючись стати на ноги, бився вгодований гнідий битюг, а за канавою лежав ниць відкинутий вибухом труп німця. Другого не було видно…

1972

СОТНИКОВ
1

Вони йшли лісом, глухою, заметеною снігом дорогою, на якій не було ні людського сліду, ні колії, ні навіть знаку від копита чи полозка. Тут, мабуть, і влітку не часто їздили, а тепер, після тривалих лютневих хуртовин геть усе зарівняло снігом, і якби не ліс — ялини впереміж із чагарником, який нерівно розступався з обох боків, лишаючи посередині вузьку білу кривулину, — то було б і не догадатися, що тут дорога. І все-таки вони не помилилися. Вдивляючись крізь голий, огорнутий сутінками чагарник, Рибак дедалі більше пізнавав цю дорогу, котру він пам'ятав ще з осені, коли під ногами хлюпали калюжі, а в лісі густо падало листя і осінній вітер сіяв довкола нудним холодним дощем. Тоді їх чоловік п'ять із групи Смолякова якось надвечір теж пробиралися цією дорогою на хутір і теж із наміром роздобути харчі, ну, й відпочити, і посушитися в теплі. Он якраз і знайомий ярок, що довгим крутобоким язиком простягся до самої дороги, і та, вигинаючись од нього, звертала ліворуч, у чагарі, й незабаром зникала у вільшняку, поглинута сутінками. Тут вони сиділи тоді утрьох і курили, чекаючи, поки двоє, що пішли до хутора, не подадуть сигнал іти слідом. Але тепер у ярочок не влізти — з краю нависала намурована завірюхою снігова стріха, голі деревця на схилі з гіллям потонули в снігу.

Над верховіттям сосен угорі легко ковзав вищерблений молодичок-місяць, який майже не світив, тільки ледь блискав у імлистому сяйві, прикрашаючи похмуре незоряне небо. Але з ним було якось веселіше, наче хтось живий ретельно супроводжував їх по цій дорозі. В лісі ж віддалік було похмуро, напевне, від тьмяної мішанини ялинника, якихось плям, гілля, але поблизу, на чистій білизні снігу, непогано вгадувалася дорога. Те, що вона була зовсім без сліду, по цілику, хоч і утруднювало ходу, але застерігало від несподіванок: навряд чи хто буде чатувати їх тут, у цій глушині, морозяної ночі. І все-таки Рибак остерігався, особливо після невдалого заходу в Глиняне, де вони, очевидно, потрапили б до рук німців, якби не один дядько, що стрівся їм з дровами. Дядько, спасибі йому, попередив, що надвечір у село наїхали німці, й вони звернули в ліс, до цього хутора.

Зрештою, випадкової сутички Рибак не дуже й боявся, тим паче в лісі чи навіть у полі — в них була зброя. Правда, трохи малувато назбиралося патронів, але й так непогано: ті, що лишилися на Гнилому болоті, віддали їм усі лишки із своїх теж мізерних запасів. Тепер, не рахуючи п'яти штук у гвинтівці, Рибак мав ще три обойми у кишенях кожушка, стільки ж було і в Сотникова. На жаль, не знайшлося жодної гранати, але й це не біда — над ранок вони вже будуть у таборі. Принаймні мусять бути. Правда, Рибак відчував, що вони трохи барилися, йти слід було б швидше, сніг був не дуже глибокий, місцями добре спресований завіями, але підводив напарник.

Увесь час, поки вони йшли лісом, Рибак чув за спиною приглушений застудний кашель, який лунав то ближче, то далі, але тепер він зовсім стих чомусь. У котре вже Рибак оглянувся й уповільнив ходу?

— Сотников ледь помітно ворушився позаду в лісових сутінках. Рибак не гукнув його і не поквапив, лише, гамуючи в душі нетерпіння, хвилин п'ять дивився, як той втомлено шкандибає по снігу у своїх грубих стоптаних валянках. До того ж він якось незнайомо і незвично сутулився, опустивши голову в глибоко насунутій, з опущеними краями пілотці, а коли підходив, стало чути його розгарячіле важке дихання, з яким той не міг справитися, навіть зупинившись.

— Ну, як? Терпимо?

— Так, — непевно махнув рукою Сотников і закинув за плече гвинтівку. — Далеко ще?

Перше ніж відповісти, Рибак не кваплячись окинув поглядом перетягнуту, закутану в коротку шинелю постать напарника. Він уже знав, що той правди не скаже, хоч і знеможений, але буде заперечувати: мовляв, обійдеться, — щоб уникнути чужої допомоги, чи що? Чого-чого, а впертості у цього Сотникова було на трьох. Він і на це завдання потрапив, певно, через свою упертість — хворий, а не хотів зізнатися про це командиру, коли той добирав Рибакові напарника. Перед тим були викликані двоє?

— Глущенко і Вдовець, але Глущенко тільки-но розібрав кулемет, заходився чистити, а Вдовець одмігся тим, що дуже намочив ноги — ходив по воду і провалився в драговину на болоті. Тоді командир гукнув Сотникова, і той мовчки став збиратися, ніби в нього не було ніякої причини лишитися разом з усіма.

Коли вони