Піти й не повернутися - Василь Биков

— Хто ще дома є?

— Так одна ж я, — швиденько сказала тітка.

— І більш нікого?

— Авжеж. Одна й живу, — жалісливо мовила тітка, дуже пильно стежачи за його рухами — намагалася розгадати таємничу мету нічної появи гостей.

Але Рибака це мало цікавило і мало розчулювало — і її сумовито-жалісливий тон, і те, що вона одна. Він уже знав цей звичай сільських жінок — розжалобити його було важко. Він уже вивчав обстановку на подвір'ї — побачив розчинені двері у хлівець і зазирнув у його глуху, повну гнойового смороду пітьму.

— Що, порожньо?

— Авжеж, порожньо, — з болем підтвердила жінка, не відходячи од сокири. — Забрали геть-чисто все.

— Хто забрав?

— Відомо ж хто. Як у матері червоноармійця. Щоб вони подавилися.

Якщо жінка кляне — значить, можна повірити. Рибак тихо закректав: натрапив, але не на те, доведеться шукати ще десь. Звичайно, можна б дещо знайти і в цієї бідолахи (курку чи порося), але не до нитки ж оббирати її, і без того вже пограбовану німцями.

Сотников, зсутулившись, журливо чекав під стіною, а Рибак повернувся до тітки.

— Що, розрубати не можеш Жінка здогадалася враз, що він допоможе, і, зрадівши чоловічій силі, немов скинула із себе насторожену похмурість.

— Та ось, хай йому трясця, загнала — не висмикну. Звечора б'юся — ні туди, ні сюди.

— Ану дай!

Рибак закинув за спину карабін і обома руками узявся за гладеньке сухе топорище. Хекнувши, хльостко ударив поліно об колоду, потім ще. Бив цілко, з приємністю і знайомою вправністю, відчуваючи силу в руках і звичну з юнацьких років хватку, коли такими зимовими вечорами рубав із батьком чи сам дрова. Пиляти не любив, а рубати завжди був готовий з приємністю, виявляючи всю свою хвацькість у цій споконвічно чоловічій праці.

За четвертим ударом поліно розпалося, криво оминувши сук. Він розколов ще половинки і поклав сокиру.

— От спасибі, синку! Дай боже тобі здоров'ячка, — лагідно дякувала тітка.

— Подякою не відбудешся, матінко. Харчі які-небудь маєш?

— Харчі? Які ж харчі? Картопелька є. Дрібненька, правда. Коли що, заходьте, зварю затірки.

— Це що! Нам із собою треба. Худобину якусь.

— Га! Якби ж вона була.

— А там хто живе? — Рибак показав рукою через город, де за плотом біліла снігова стріха сусідньої будівлі. Здається, там топили в печі — вітер гнав на подвір'я запах диму.

— А там Петро Качан. Він старостою тепер тут, — простодушно повідомила тітка.

— Тутешній староста? Ти чуєш? — звернувся Рибак до товариша, що терпеливо стояв під стіною.

— Авжеж, поставили старостою.

— Негідник, га?

— Цього не скажу. Свій же чоловік.

Рибак, секунду поміркувавши, вирішив:

— Гаразд, пішли до старости. Він, напевне, багатіший.

Вони не стали шукати стежки, просто пролізли під воринами в огорожі, перейшли город і, оглянувши старий паркан, крізь дірку в ньому вилізли на старостине подвір'я.

Порядку було тут більше, відчувалася хазяйська рука: з трьох боків двір обступали будівлі — хата, хлів, якась легка повітка; у дворі збоку стояли сани з рештками сіна в рептусі — певне свідчення того, що господар дома. Під стіною хлівчика білів чималий штабельок підготовлених — напиляних і наколотих — дров.

Коли вони ще йшли через город, Рибак своїм досвідченим оком спостеріг, що в хаті горить світло — з верхніх шибок намерзлих віконець тьмяно пробивався вогник каганця. «Тим краще», — подумав Рибак і тихенько ступив на рипучий ганок.

Він не стукав, двері були не замкнуті, відчинити їх йому, колишньому сільському жителю, було звично і просто: повернув завертку — і двері, трохи рипнувши, розчинилися. Покинувши їх так, він пройшов у темні сіни, повні знайомих і напівзабутих селянських запахів, обережно повів рукою по стіні. Пальці натрапили на якусь задерев'янілу від холоду одежину, потім на планку у дверях. Намацавши холодну, розпечену морозом завісу, він збагнув, як розміщені двері, й легко знайшов однакову в усіх селах ковальську штуковину — клямку. І ці двері були незамкнуті. Він переступив за високий поріг, передаючи клямку в задубілі руки Сотникова.

На перевернутій посеред столу мисці мигав каганець, вогник його сумовито затріпотів од морозного повітря. Літній, з коротко постриженою сивою бородою чоловік, що злігши на стіл, сидів за каганцем у накинутім на плечі кожушку, підняв голову. На його старечому, хоча й досить ще твердому обличчі коротко блиснув холодний позирк, який тільки й свідчив про те, що він побачив захожих. Але одразу ж очі його погасли під навислими бровами.

— Добривечір у хаті, — зі стриманою ввічливістю привітався Рибак.

Звичайно, можна б і без цих привітань з німецьким прислужником, але Рибак хотів пом'якшити напруженість першої зустрічі. Старий, одначе, не відповів і не підвівся з-за столу, тільки подивився на них з якоюсь навіть невдоволеністю на сивому обличчі.

Позаду все ще валив холод?

— Сотников невміло брязкав дверима, які не зачинялися. Рибак вернувся і, звично грюкнувши, зачинив двері. Господар нарешті випростався за столом, не змінюючи, проте, спокійного виразу обличчя, — ніби він і не здогадувався, хто це, такі пізні гості.

— Ти староста будеш?