Піти й не повернутися - Василь Биков

Вони йшли мовчки по своїх попередніх слідах — побіля клуньки, уздовж плоту, вийшли на косогір обік чагарника. В селі було тихо, ніде з вікон не пробивалося ані плямки світла, по-нічному сонно сіріли у напівтемряві засніжені стріхи, стіни, плоти, дерева у садках. Рибак швидко йшов попереду, несучи на плечах овечку — відкинута голова її з білою плямою на лобі мертво теліпалася на його плечі. Було вже, мабуть, за північ — молодик піднявся в самісінький зеніт неба і тихо блискав там, як і раніше оповитий світлуватим маревом. Зірки довкола нього іскрилися яскравіше, аніж звечора, дужче рипів сніг під ногами — мороз дедалі міцнішав. Рибак жалкував трохи, що дуже забарилися у старости, але хоч недаремно, відпочили, обігрілися, а головне — поверталися не з порожніми руками. Овечка, звичайно, не великий наїдок на двадцять сім чоловік, але голод трохи вгамує. Хоч і далекувато, але все ж роздобули, тепер встигнути б до ранку.

Він споро йшов із ношею, не надто вже й остерігаючись у нічному полі на знайомій дорозі. Коли б не Сотников, якого не можна було кидати самого, він був би вже далеко. Мабуть, уперше за сьогоднішній день у Рибака ворухнулося маленьке невдоволення хворим напарником, але що вдієш: хіба він у тому винен? Правда, мимоволі подумалося, що міг би нарешті десь розстаратися і якусь одежину теплішу, й тоді, може, здоровим був і тепер от допоміг би нести цю овечку. Спочатку вона здавалася зовсім не важкою, проте якось дуже швидко стала важчати на плечах, голова його болісно підверталася, погано було дивитися вперед. Тоді Рибак почав трохи пересовувати овечку на плечах: поки на одному ніс, друге відпочивало — так було зручніше. На ходу він добре зігрівся в теплому чорному кожушку, недавно зовсім ще новому, який добре прислужився йому в цю холоднечу. Без кожушка він, мабуть, пропав би. А так і легко й тепло, й одягти й укритися десь на ночівлі; спасибі дядькові Охріму — не пошкодував, віддав. Хоча, звичайно, в Охріма були свої причини, і головна з них, безумовно, торкалася Зосі, яка — це він знав певно — серцем надто вже прикипіла до нього. Але що ж… Якби не війна. Зрештою, якби не війна, де б він зустрів ту Зосю? Яким чином старшина стрілецької роти Рибак міг опинитися у тій Корчівці — маленькому глухуватому селі під лісом? Мабуть, і не завітав би ніколи, хіба що проїхав би коли по битій дорозі на осінніх маневрах, і тільки. А тут був змушений. Уночі приволікся з пораненою ногою, товсто обмотаною натільною сорочкою, попросився в хату — боявся: вдень будуть їздити німці і швидко підберуть його, одноногого. Тільки розвиднілося, вони й справді почали гасати на мотоциклах і верхи по вчорашньому полі бою, заваленому трупами, але він на той час був уже надійно захований у сараї під купою горохвиння. Охрім і Зоська стерегли його вдень і вночі і — зберегли. А потім довкола стало тихо, прийшла і встановилася нова, німецька влада, не стало навіть чути артилерійського гуркоту вночі: було дуже тоскно. Здавалося, усе минуле, заради чого він жив і старався, чого досяг своєю старанністю, назавжди зруйнувалося. Дуже гірко йому було в той час, і тоді єдиною втіхою в його скритному сільському житті стала пухленька, ласкава Зоська. Але ненадовго.

Здоров'я Рибакові не бракувало, молока й сметани було доволі, рана на нозі за місяць сяк-так загоїлася, щоправда, трохи нагадувала за себе, коли він ходив, але нічого. У гостинній Охрімовій хаті він усе більше думав про те, як бути далі. Тоді з'явилися дружки, такі ж, як він, оточенці — хто видужав од ран, хто просто опинився на хуторах і в селах після оточення, — почали сходитись, добули приховану зброю. Вирішили: треба податися в ліс, негоже колишнім військовим тулитися по селянських закутках, біля лагідних молодиць, нерозписаних, невінчаних дружин військових. І пішли. Сумне й несподівано болюче було його прощання в Корчівці. Щоправда, він не отав, як дехто, критися або — ще гірше — утікати, сказав усе, як було, і, на диво, його зрозуміли, не ображалися і не відмовляли. Зоська, правда, заплакала, а дядько Охрім сказав тільки: «Якщо треба — то треба. Звісно, справи воєнні». І він, і тітка Ганнуся зібрали його як рідного сина і вирядили. Рибак пообіцяв давати звістки про себе, навідуватися при нагоді. Одного разу він і навідався в кінці осені, але потім не мав змоги, а головне — не тягло: мабуть, відвик, чи що? А може, не було того, що приворожує назавжди, а так — з'явилося, перебуло і відійшло. І він не шкодував про те, собою був задоволений — не обманював, не брехав — добре чи ні, — усе зробив щиро й відкрито. Хай люди думають що завгодно, його ж совість перед Зоською була майже чистою.

Він страх не любив робити людям зло — з наміром чи неумисне кривдити, не терпів, коли на нього ображалися. В армії, правда, важко обійтися без цього, потрібно було — накладав стягнення, але старався, щоб це виходило по-доброму, на користь служби, а не для якогось особистого інтересу. І ще намагався обходитися без випадів злості. Тепер злий, змучений хворобою Сотников дорікнув йому за старосту, що відпустив, не покаравши, але Рибаку було огидно карати — чорт із ним, хай живе. Звичайно, з ворогами треба бути нещадним, але тут сталося так, що надто вже по-селянському знайомим здався йому цей Петро. На випадок чого, хай покарають його інші. В хаті, поки сперечалися, у нього був намір провчити старосту, але потім, у хлівчику, коли разом заходилися ловити овечку, це бажання поступово зникло. У хліві мирно, звичайно пахло сіном, гноєм, тваринами. Овечки злякано кидалися з кутка в куток, цю ж, з білою плямою на лобі, старий приловчився схопити за вовну, і тоді Рибак спритно обхопив її за шию, відчувши на мить якусь напівзабуту, мало не дитячу радість здобичі. Потім, поки він тримав, а Петро різав їй горло й овечка билася на соломі, по якій стікав струмок теплої крові, в його почуттях майнуло незабутнє з дитинства враження страшнуватої радості, коли так само в кінці осені батько різав одну чи аж