Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
— Ось кажу: босий би по морозу побіг, але той чорт рогатий мені гарячі вила під ребра всуне замість погарчика, — із жалем зітхає Другий Фронт. Далі запитливо дивиться на мене і шепоче: — А ти попроси від нього пляшку… Ну… ніби для баби, і занеси…
У цей час грюкають сінешні двері — входить тітка із повним фартухом яблук, горіхів… Другий Фронт, вдавившись словом, хутко накинув на голову вовняний ліжник.
— І-і-і-ей-й, помираю!
Тітка спопеляючим поглядом дивиться якусь мить у його бік, а потім обдаровує нас яблуками, горіхами і суне в руки по карбованцю.
— Горе яке знову на вашу голову, — далі печалиться тітка. — Хто б міг подумати, що Цар так скоропостижно… І треба ж — на самий Новий рік. Як прибігли мама і сказали, я аж слова лишилася. Пішла би з ними, але серце вже кілька днів як схопило — не відпускає. Ще думаю собі, Бог дасть, то й мій до вечора сконає, — повела поглядом на піч, й ледь помітна усмішка сумно зацвіла скраєчку вуст.
Зачувши жінчині слова, Другий Фронт на хвильку нашорошився, як заєць, а далі, немов ошпарений, злетів із печі.
— Не хочу, не хочу помирати! — перелякано забігав по хаті, хапаючись за серце. — Аби тебе чорти на вилах зняли до неба, коли жадаєш такого рідному чоловікові, аби тобі на твоїх словах ікалось до кончини життя, аби тобі на язиці по десять тіпунів родило кожен день за таке пророкування, — кидав із кутка в куток прокльони.
Тітка, зітхаючи, дивилась на цю трагікомедію й раз по раз вертіла пальцем на скроні.
— Як ти думаєш, Митрику, я помру? — підійшов Другий Фронт, мало не плачучи, торкнувся тремтячими пальцями мого плеча.
Правду кажучи, мав він вельми кепський вигляд. Одна половина обличчя зжовкла, друга зблідла, піт рясно виступав на чолі, а могутнім тілом трясло, як у пропасниці.
— Та що ви, вуйку, слухаєте, — кажу заспокійливо, — з вашим бичачим здоров’ям тільки гору Віщунку по світу носити.
— Так і я думаю, точно так, а вона смерті моєї… А такого півня не хоче? — зсукує велетенську дулю і поштиво тицяє тітці під ніс.
Та плює спересердя на дарунок і відвертається, а Другий Фронт знову притьмом окуповує піч.
— У-у-і-єй! — долинає звідти. — Боже, поможи, о-у-ей!..
— Отож, отож, — киває головою тітка Йолана.
— Красно дякуємо, і будьте здорові, — в один голос відкланюємося.
— Ідіть щасливі, дітки, — благословляє тітка, проводжаючи нас надвір, і раптом запитує з порога:
— А в діда Василя колядували?
— Ні, — опускаю голову. — Баба не веліли. Казали, що всі наші біди вродилися в їх обійсті і вбігли до нас.
Тітка печально всміхається.
— Коли б ми тільки знали, звідки йдуть наші біди, до самого б неба їм дорогу загородили. Не таїть у собі змалку зла. Його доля і так страшно скарала.
— Я хочу до діда, — тягне за руку Павло.
— Діти, підіть до нього. Він же самотній як палець.
Я довго вагаюся, але благальні очі брата затуляють у мені бабине застереження, і обіцяю упівголоса:
— Аби тільки не відали про це баба. Добре. Підемо та і поколядуємо…
4
Обійстя діда Василя — аж у нижньому кінці села. Тут здавен мешкали тільки ґаздове. Звідси, від підніжжя Віщунки, стелилися уже благородні, тучні землі, широкі поля. Перескакуючи від межі до межі, вони пливли аж до могутніх хвиль Тиси. Навіть недогідливого року, коли у верхньому кінці села врожай спалювали весняні морози або влітку зносили повені, горища і комори ґаздів ніколи не порожніли. При доброму настрої дід любив мудрувати.
— Як подивитися на село згори, то ми живемо ніби під ногами в жеброти, — говорив сусідам-ґаздам. — А зібрати наш хліб і зсипати в купу, то підіймемося аж над небесами. Гора Віщунка і та буде маленьким песеням біля наших ніг, — і задоволено сміявся зі своєї дотепності.
…Ніколи не забуду, як рівно п’ять літ тому із гуртом дітлахів зайшов колядувати до діда. Він тоді справді жив над небесами. Ще задовго перед Новим роком йому, як батькові солдатів армії Хорті, вдалося за безцінь купити конфісковану землю і худобу євреїв. Тепер дідо Василь не мав собі рівні на всю округу. Стайні забиті коровами, волами, вівцями, а землі — цілий день міряй, ноги надломиш, а кінця не дійдеш. Ось де воно — щастя, ось де вона — золота середина життя! Ґазди правдами і неправдами ухитрялися відкупити своїх синів від фронту, а дідо навпаки.
— Хай ідуть за нашу віру і святу землю! — бив себе кулаком у груди.
І коли говорив про святу землю, бачив свої поля, на яких ноги надломиш, а до кінця не переміряєш.
А в нас у хаті — голод. Батько як дався перед війною через кордон у Радянський Союз — жодної вістки. Наскільки гордою була мама, але, дивлячись, як ми гаснемо, із тяжким серцем пішла на поклін до діда.
— Не хочу, няню, задарма вашу скибку хліба. Візьміть хоч у служниці.
— Я тобі не няньо, — прохрипів дід. — Я не благословляв свого сина женитися на тобі. А коли вже пішов наперекір моїй волі, то мусив доказати, що він розумніший і сильніший за мене. Я комуністів годувати не буду і роботи їм не подарую, — кричав услід безпомічній матері.
І ось п’ять літ тому я стояв у гурті дітлахів колядував і віншував разом з усіма дідові ще більшого добра, як той його мав.
Він сидів із панотцем Ковачем за накритим столом і, захмелілий, з насолодою слухав, чого йому, першому ґазді, бажає біднота. Коли голоси стихли, смачно всміхнувся, задоволено потер чоло і вийняв з кишені жменю металевих монет.
— Файно поколядували, то й плата красна буде, — мовив протяжно і змовницьки підморгнув панотцеві. — Ну, а тепер хто спритніший і сильніший — ловіть! — гукнув.
При цих словах дідо жбурнув кілька монет до дверей. Колядники спершу зніяковіли, а далі гуртом метнулися на землю. Крики, лайки, плач змішалися, і діти, немов в’юни, сплелися в живий клубок. Колядники діставали один одного торбами, вгризалися щасливцям, які встигли схопити гроші, зубами в мертво стиснуті п’ястуки.
— Лови! Лови! Лови! — шаленів у захваті дід, підкидуючи в юрбу дітей все нові й нові монети.
Вже чиясь кров бризнула на стіну, із торб по кутках
