Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
— Що за неправедну силу принесло в таку глупу ніч? — пробурчав дід і, накинувши гуню, подався до дверей.
— Хто там? — сторожко спитав із сіней.
— Відчиніть, няню, це я, — почувся приглушений голос.
Завищав засув, й одразу запала тиша. Пройшло чимало часу, доки дід непевним шепотом спитав:
— Михайле, це ти?
Поспішно відчинив двері і, знайшовши навпомацки сірники, запалив лампу. Я зіщулився на печі, як куріпка в житі, і відтулив краєчок ока.
У дверях із «шмайсером» в руках стояв стрийко Михайло. В заляпаному глиною мундирі хортівського офіцера, худий, неголений, із широким шрамом через усю щоку, він здавався ще вищим, аніж його затямив. Зрештою, я б ніколи і не впізнав стрийка Михайла, якби не тонкий і довгий горбатий ніс, через який його прозвали в родині нехристом.
Дід тремтячими пальцями підкрутив гніт, обернувся, став перед ним і підняв голову.
— Давай обнімемося, — мовив тихо, — як-не-як, чотири літечка не виділися.
І, не дожидаючись відповіді, ткнувся обличчям стрийкові у груди, обняв за плечі.
«Гей, гей, подав, знидів старий, геть немічний став, як мороз посивів. Сохне, невмолимо сохне коріння роду, то й дерево невідворотно трухлявіє. А моцний же був, як дуб. Одним плечем гору міг підважити», — оглядаючи батька, подумав з гіркотою син, і болючі сльозини, що вибігли з його очей, миттю сховались у чорній щетині. І зринув цей щем із серця не так із жалю до батька, як за тим прекрасним часом, коли старий чувся в незборимій силі, твердо і міцно стояв на ногах, а перед сином світили такі заманливі голубі овиди.
— Що, неборе, роздягайся, сідай за стіл, — сказав дід і застелив рядном вікно.
Стрийко зняв кітель, кинув його на ліжко. Автомат поклав на стіл і сів, втомлено випроставши руки. Дід тим часом добув із скрині гранчасту пляшку сливовиці, нарізав сала, хліба і все дбайливо розклав перед сином. Сам присів скраєчку і непевними руками розілляв горілку в маленькі погарчики.
— То що, за зустріч, Михайле! — підняв келишок дід.
— Бодай би її ніколи не було? — запитливо глянув той.
— Так, правду маєш, — відповів знічено дід і аж зсутулився.
— Вірю у вашу чесність, няню, — сказав стрийко Михайло і криво всміхнувся. — Літа он скрутили вас у баранячий ріг, але свою правду несете міцно. Раз так, то й так!
Стрийко піднявся, взяв із лавиці горня, набулькав у нього сливовиці і під один подих опорожнив.
— Отже, за зустріч! — вдарив горням об стіл.
Дід аж здригнувся від металевого зойку.
Стрийко Михайло обтер рукавом губи і запалив цигарку.
— Не чекали вже на мене? — спитав байдуже.
— Бог мені свідок — не чекав і в помислах уже не ждав, — щиро зізнався дід. — На Івана, Семена, Петра, Іллю в один місяць отримав похоронки. Усі на Дону погріли кров’ю сніг. А від тебе жодної вістки за стільки літ. Говорили, що і ти там воював, — підняв зацікавлені очі дід.
— Бодай і не згадувати, — махнув стрийко Михайло рукою і знов наповнив горня.
— Ох і кріпко вам дали руські під сраку, коли тільки за один місяць наших чотирьох… Та й ти, певне, втікаючи, ледве зберіг під пахвою свою голову, — криво оскалився дід. — Воя-а-аки вош-ш-ш-ливі, — протягнув презирливо і зле сплюнув.
— Не вам судити, — грюкнув кулаком стрийко Михайло. — Ви ж із паном превелебним Ковачем благословляли нас на святу бійню супроти комуністів! Не ви справляли молебні, не ви дзвонили у дзвони за нашу перемогу? А тепер уже судите? — люто напитував стрийко. — Легко ж, ай як легко махати кулачищами після бійки, та ще й за чужою спиною.
— Було, було, та й під воду спливло, — забубнів сердито дід. — Може, я вже й прозрів. Он руські скоро рік тут, а мені від того не стало гірше…
— Виколоти, головешкою розпеченою випалити б очі тому волові, котрий прозріває тільки тоді, коли на нього вже ніж точать, — засміявся холодно стрийко Михайло й спорожнив друге горня.
Дід і собі пригубив келишок.
— Ех, сину… Поки що не в раю і не в пеклі зустрілись з тобою, а на землі грішній, то й позабудьмо давнє, поговоримо про діла земні, — мовив задумливо старий. — Відколи отримав похоронки, зовсім підкосилися ноги. Хвала Богу, що мати цього не діждалась. Жодного разу не пустив сльози, зате все довкола мене плаче. І сни такі — ліпше б їх не бачити.
— Мені б хоч раз їх увидіти. Ви ж говорили і віруєте, що по смерті людина вселяється у різне там зілля, трави, тварини і в їх подобі приходить у сон ближніх. До біса цікаво вздріти у вашому сні себе, — не втримав гіркоти стрийко.
— Правду мовиш, сину, — не вловивши тої гіркоти, зітхнув старий. — От Іван. Той завжди виростає в моєму сні пшеничкою — тучною, благородною. Семен, як пам’ятаєш, любив співати — красний голос мав. Тепер кожної ночі наспівує мені. Іду ніби нашим полем, а маленький птах весь час норовить сісти на плечі і заливається дзвінким співом. І голос у птиці — Семенів. А Петро чомусь уночі в квітучу акацію одягається. Роки йдуть, а дерево цвіте й цвіте і ніяк не вгамується. Не раз пробую хоч одне біле гроно зірвати — так обколюся, що коли навіть прокинуся, то кров ще й далі продовжує цебеніти з обідраних рук. А Ілля…
— А я! Я! Я ким вам снився?! — знетерпеливився стрийко Михайло.
— Ти?.. Вовком! От приповзеш кожної ночі під вікно і виєш. Так страшно виводиш, неборе, що й хотів би тобі відчинити, але серце враз льодом береться, та ще й інеєм обростає. А ти виєш на все село, доки перші півні не заспівають. І тоді чується тяжкий схлип, і зникаєш. На тому місці, під вікном, куди ніби приходиш кожної ночі, земля наче випалена. По всьому двору росте така красна зелена травичка — очі не можуть нарадуватися. А ось під вікном, на твоєму місці, земля уже чотири годочки як оніміла — пуста, наче безплідна жінка.
— Віщі сни маєте, няню, — втупився захмелілим поглядом у свої руки стрийко. — За братів не знаю, а я дійсно чотири роки тікав пораненим вовком. Палив, убивав і тікав, доки не втрапив у капкан на Балатоні.
— На Балатоні? — підвів брови дід. —
