Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля

— Няньку мої дорогі, простіть мені, — прошепотів, схлипнувши, і раптом тихо заспівав:

Синя гора не орана,

Лем кулями засіяна.

Летить куля за кулями,

Тече кровця поточками.

Дід вткнувшись головою в груди Михайла, несподівано підхопив ту гірку пісню:

А в тій кровці вояк лежить,

Правов ручков шаблю держить.

Не стій, коню, надо мною.

Неси мамі жалость мою…

Тепер уже співали обоє. По-селянськи невміло обнявшись, вони ніби і не співали… Здавалося, батько і син зустрілися неждано після тисячолітньої розлуки і натхненно розповідають один одному, що сталося за цей час у родині. Але мало, ой мало було радості у тих вістках. По-чаїному розпукливо й тужливо розливалася по хаті співанка.

Возьми, мамо, піску жменю

Та посій го по каменю.

Як той пісок житом зойде,

Тогди твій син з войни прийде.

Пісок житом не ісходить.

Ни є сина, не приходить…

Тільки но стихла пісня, дід і стрийко наче вивільнилися з-під магічних чар. І ніби соромлячись один одного за хвилинку слабкості, винувато опустили голови і сіли знову на свої місця із враз посуворілими обличчями.

Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, щоб не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Стрийко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.

— Хто там? — подивився перелякано у бік діда.

— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…

— А-а-а, — протягнув полегшено стрийко.

Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.

— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.

— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.

— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.

Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Усі четверо загиблих братів пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Стрийко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби зійшлися два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то стрийко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько — комуніст, єдиний стрийко Михайло не осудив його, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки вас листя не зжерло.

— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров…

— По-новому — це тепер голова сільради, — уточнив стрийко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда, няньку? — засміявся хрипло.

Дід ніяково засовався на лавиці.

— Не запитували, — продовжував стрийко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда стрийко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, гектари ваші побояться відібрати,