Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
— У раю, — відповів понуро стрийко. — Земному раю, — уточнив. — Я знайшов їх випадком в одному селі — зовсім недалеко від Балатону. Вони незле влаштувалися. Найкращий кам’яний дім — то пана превелебного. Після того як нас розбили, я довго ховався по лісах, запустілих обійстях, доки випадком не зустрівся із Ковачем на закинутій дзвіниці. І хоч вона була не дуже висока, пан превелебний, скажу вам чесно, був уже близько від небес. Чудом упізнав його і не натиснув на курок. Я пробув у них кілька місяців…
Стрийко урвав оповідь, потер стомлене обличчя й почав від чогось відмахуватися. На нього, видно, спливли спогади, яких він не хотів, але вони насувались вперто, невмолимо… І він уже сидів не в дідовій хаті, а в кам’яному особняку панотця Ковача на березі Балатону…
…Із величезного вікна вітальні він спостерігав, як у золоті води озера, наче цнотлива молода селянка, повільно увіходить сонце. Його промені, відбиті хвилями, переливалися на доріжках осіннього саду, і гнідий кінь старанно випасав їх останки в молоденькій траві, що знову буйно пішла в ріст після незвично теплих осінніх дощів. У глибині з котрогось дерева, відживши свій вік, зірвалося і глухо впало на землю яблуко. Кінь нашорошився, хвилину-дві постриг вухами і, витягнувши шию, протяжно заіржав. Глибокий, трубний голос сколихнув зіпрілу осінню тишу, прорвався крізь міцно сплетені конари дерев, виплеснувся в небо і лунко покотився золотими водами Балатону. Щось далеке, тужливе і до болю рідне для Михайла пролунало в осінньому плачі коня. Будь він птахом, цей одинокий голос достеменно прозвучав би для нього як клич: пора збиратися і летіти в теплі вітцівські краї. І, не роздумуючи жодної хвильки, піднявся б у небеса й полетів безупинно, безповоротно…
Подзвонюючи кришталевими келихами, у вітальню увійшла Агнеса із срібною тацею на простягнутій руці. У довгому платті з чорного бархату, висока, струнка, з гладко зачесаним і зібраним на потилиці в тугий вузол жовтуватим волоссям, вона була печальна і тиха, як балатонська осінь. Розклавши на столі посуд, глянула на Михайла і якось боязко спитала:
— Будемо, мабуть, сідати?
— Давай, — відповів Михайло. — Вже вечір, а мені ще далека дорога.
Від його слів Агнеса ледь помітно здригнулась і мовчки почала розставляти по кімнаті свічки…
«Господи, яка вона красива, — подумав Михайло. — Доле, будь милосердною до мене хоч раз у житті — розтопи моє серце, хай знову покохаю її. І тоді я зупинюся, залишуся тут навіки і до останку днів спокутуватиму гріхи. Тільки поможи».
І чим ревніше він просив у долі милостині, тим більшу порожнечу відчував у собі. Агнеса ходила перед ним, запалюючи свічки, він чув м’який шелест її плаття, запах волосся, але серце жодним порухом не засвітилося навіть крихтою ніжності.
— Надворі ще світло, а ти вже свічки… І взагалі, чого так багато свічок запалила? — сказав із роздратуванням. Агнеса замислилась.
— Хочу справити поминки по своєму минулому, — промовила тихо, наче над мерцем.
— А чи було воно, наше минуле? — похмуро запитав Михайло.
— Для мене було, і я ніколи не відречуся від нього.
«Я теж не відмовлюся, — подумав він. — Було це минуле. І любив я її, безмежно кохав. Навіть за крок від смерті, там, на фронті, в донських степах, я думав про неї. Але я не знаю, коли заледеніло моє серце? У яку мить? І де це сталося?..»
— Дай вам, Боже, добрий вечір, діти, — увійшовши нечутно, привітався ласкаво батько Агнеси — панотець Ковач.
— Ліпшого й не бажати, — осміхнувся Михайло.
Невисокий, не в міру роздобрілий, панотець сів за стіл і почав прилаштовувати на шиї вимережану дрібними хрестиками серветку. Упоравшись, задоволено провів долонею по лисому лобу, й тут Михайло помітив на його тім’ї невеличкий горбок. І раптом у нього з’явилося нестримне бажання прострелити панотцеві ту ґулю. Це бажання стало таким настирним, що рука мимоволі намацала в кишені кітеля револьвер і стиснула його.
«Я сходжу з розуму, — подумки вжахнувся Михайло. — І найстрашніше, що усвідомлюю це тверезо. На мене находить якийсь особливий вид божевілля. Все прекрасно бачу, розумію, але зовсім безсилий опиратися цьому тихому божевіллю. Коли мене тепер щось не зупинить, я направду вліплю панотцеві кулю в голову. Без всяких на це підстав. І, певне, буду до всього ще й задоволений…»
Аби вийти із цього тривожного стану, Михайло з неприродним зацікавленням гукнув:
— Агнесо, ти подаси нарешті вино?! — і з удаваною безтурботністю сів за стіл.
Агнеса внесла графин і взялася наливати в келихи. Вино було червоне, довголітнє, видно, добре настояне, бо лилось густо, беззвучно, наповнюючи вітальню щемким духом осінньої землі.
— За що вип’ємо? — спитав панотець, піднявши келих.
— Якщо запитуєте мене, — відповів Михайло, — не будемо блазнювати і вип’ємо мовчки. А коли звертаєтесь до нас усіх, то піднімемо за те, аби життя не було таким жорстоким для прийдешніх.
Панотець на знак згоди кивнув головою і з насолодою відпив кілька ковтків. Михайло спорожнив келих одним духом.
— Я ще раз повторюю, — не вельми охоче повів розмову Ковач після напруженої мовчанки. — Ми тебе не женемо від себе, а навпаки, впрошуємо зостатися. Я вас повінчаю з Агнесою, добудемо для тебе нові документи. Будеш тут ґаздувати, і ніхто у світі не дізнається про твоє минуле. Кому яке діло, хто ми, звідки прибули. Таких тисячі тепер довкола. Війна спише все… Я не можу втямити, куди ти рвешся, до кого спішиш?
— До батька, панотче, до батька рвуся. Багато чого маю з ним переговорити. Мені видиться, якщо його не побачу, ніколи не помру. Буду метати собою, як великий грішник, калічити життя іншим і не віднайду спокою на цій землі. А нам, повірте, є про що побесідувати. Вам цього не зрозуміти…
— Як хочеш. Не в моїй волі судити твої вчинки, — сказав із жалем панотець.
Ковача щось гнітило, мучило, але йому було якось незручно продовжити розмову. І це вловив Михайло.
— Ви обірвали свою думку, панотче. Хотіли щось додати? — питально глянув на Ковача.
— Не сердься, що зачіпаю болючі точки твоєї душі. Але знаю тебе від сповитку, хрестив у святій церкві із сподіванням, що отець на старість буде мати
