Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля
— Досить! — заревів дід. — Геть із хати! — й владно махнув рукою.
Гамуючи у собі біль, немов у тумані, я схопився й кинувся слідом за колядниками.
— А ти залишися, Митрику, — наздогнав мене в сінях дід, узяв за руку й завів у хату.
Я приперся до одвірка, опустив голову. Неусвідомлений жаль до себе й образа спирали дихання. Мав таке відчуття, ніби мене схопили за волосся, занурили під воду й тільки раз по раз відпускають ковтнути повітря.
— Сідай, онуко, — запросив дід і підсунув стілець.
Я відірвався від одвірка й боязко присів скраєчку.
Дід мовчки наклав у тарілку голубців, м’яса і запитав:
— А хто тебе, дитино, послав колядувати до мене?
— Я сам з дітьми прийшов, — промовив глухо, не піднімаючи погляду.
Панотець Ковач приліг могутніми грудьми на стіл, вперся в мене чіпкими зеленуватими очима.
— Ану покажи, скільки ти в цій хаті наколядував? — сказав дід, нагнувшись до мене.
Я розчепірив порожні жмені і простягнув над столом.
— Но видиш, так і твій няньо, — випростався дід. — Коли паде манна небесна, він відніме долоні, аби іншим більше дісталося. Просив, молив його: ти найстарший син, тобі після мене тримати в руках обійстя, плюй на цуравих комуністів. Просив його іменем Божої Матері: Андрію, кінчиш гімназію — не пошкодую грошей, дам тебе далі вчитися, лише не ганьби мою сиву голову, не женися на жебрачці. Оженився…
— Але, перебачаюся, Пастеляку, люди подейкують, що і ви женилися не по волі батьківській, а по сердечній, — зауважив панотець Ковач. — Кажуть, нянько ваш, прощений би був, теж лютів не менше, аніж ви тепер.
— Я?! Що я… — пробубнів дід. — Мені нікому було по вухах дати так, аби-м собі на потилиці звізди ясні увидів. Слаба рука, видати, у мого нянька була…
Дід умовк на хвилю, ніяково озирнувся, далі твердо сказав:
— От йому, синові моєму, і треба було вчитися на моїй помилці. Але я хоч і женився не по батьківській волі, все одно став твердо на ноги! Я ґазда. А він? В одних латаних ногавицях ходив, дітей і жону на голод прирік, а своєї віри комуністичної не відрікся.
— Так велить вчення їх Христа — Леніна, — підняв вказівний палець Ковач.
— Що таке Христос?! — крикнув дід, обернувшись до панотця. — Він тут, на столі, — махнув рукою над ситними наїдками. — Христос — моя земля, він записаний під Пастеляковим прізвищем на банківських рахунках. Ось де бог і віра, панотче, і не будьте дурним! — розпалювався чимдалі.
Відколи — а це було теж перед Різдвом — дід отримав упродовж місяця одну за одною чотири похоронки на синів і вістку, що п’ятий, Михайло, пропав безвісти, щось обірвалося в ньому, пружно вдарило під серце. І та невидима для ближніх рана не гоїлася, а ятрила все більше, розросталася спершу у грудях, а далі прорвалася назовні, виплеснулася на весь довколишній світ, не даючи його душі жаданого спокою. Раз по раз у нього з’являлось таке відчуття, ніби дорога, по якій довго і щасливо брався уверх, притьмом скрутилася змією під ногами і поповзла до прірви. І він, твердо усвідомлюючи, що судьба веде його в безодню, покірно дибав за нею. І почав помалу прикладатися до чарчини. Солодка спокуса хмелю на якусь мить розганяла в ньому згуслу болючу кров, і дідові ставало від того якось світліше. Але полегкість та була оманливою, бо за нею ставало набагато тяжче, а поготів, коли бачив ровесників своїх синів. Він тільки тепер збагнув, як ошукав сам себе, і почав дедалі лютіше запивати.
— Пастеляку, не заговорюйтеся, — нагадав застережливо Ковач. — Бо кожна людина, коли не хоче визнати і спокутувати свої гріхи, починає винити Бога.
— А ви, панотче, мовчіть! — гримнув дід. — Ви ліпше скажіть, чому так сталося, що ви і я обжираємося тут, а моя голодна кровинка мусить іти нині по хатах просити милостиню, — показав на мене.
— Це не жебрання, а давній звичай, який велить поколядувати і повіншувати ближньому добра, — стенув плечима панотець. — Так велося з давніх-давен.
— А хіба в мене мало того добра, що мені його віншує ще й жеброта, яка ніколи не зазнала статків. Ні, отче, не бажання добра, а біда їх водить по хатах, а з ними й мою кровинку.
— Така на це, видно, воля Божа, — розвів руки панотець. — Так написано ним у книзі вашого роду… І від судженого й під землю не сховаєшся. Що вас шукає, то вас має знайти, добрий ґаздо, — Ковач співчутливо глянув на діда.
— Ой, ні, панотче! — крива гримаса прорізала ліву щоку діда. — Тут уже не Бог пише, а якась інша сила, — підняв застережливо вказівний палець. — Я не виджу її, не відаю, звідки вона йде, але чую, — дід схопив себе за сорочку на грудях і почав нею трясти, — що сила ця давить з усіх боків, вона пре, рветься, як ярня вода з-під льодової товщі. І сила ця, пам’ятайте моє слово, вибухне і рознесе нас на дрібні скалки.
— Ого-го, Пастеляку! — задоволено потер долоні Ковач, беручись за їжу, — послухали б тепер вас комуністи, партійний білет би вам виписали і тих п’ятьох синів, що воювали проти них, простили, — панотець повів очима вгору — мовляв, покійників.
Дід враз сполотнів, стиснуті п’ястуки затрусились, і очі хижо зблиснули. Повільно піднявся з-за столу, став посеред хати, склав навхрест руки й просичав:
— Ану геть з хижі!
— Що з вами сталося, Пастеляку? — похопився Ковач. — Ви що? Фіґлів не розумієте?!
— Ти фіґлювати над пам’яттю моїх дітей надумав? — дід приступив до панотця. — Глумитися у моїй хижі над синами? Ану, геть з обійстя! — дико заревів дід і показав рукою на двері.
— Та ж перебачте, Пастеляку. Хіба ми перший рік знаємося? — все ще не йняв віри почутим словам Ковач.
— Геть! Кому я сказав!
— Ну дивіться, ґаздо, ще побануєте, — піднявся Ковач і, хряснувши дверима, вийшов надвір.
Дід вибіг за ним і з порога закричав:
— Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування! Ачей лиш стерплю, якщо не вимолиш для мене місця в раю. А пекло я найду і на грішній землі! — надривався дід, аж поки
